Адміністративне право — це право організації та дії!
Жорж Ведель (Georges Vedel)
ЛЕКЦІЯ
КЛАСИЧНЕ АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО ФРАНЦІЇ
(на основі наукових підходів Жорж Ведель (Georges Vedel, 1910–2002), П’єр Дельвольве (Pierre Delvolvé, 1946–2023)[1]
1. Поняття та значення французького адміністративного права
У французькій правовій традиції адміністративне право розглядається як право, що регулює діяльність адміністрації та визначає межі її втручання у публічну сферу.
Його значення полягає у встановленні спеціального правового режиму, відмінного від приватного права, який діє у відносинах між адміністрацією та приватними особами. Адміністративне право передбачає наявність публічної влади, уповноваженої діяти від імені держави.
Воно створює умови для здійснення адміністративних функцій. Існування адміністративного права є необхідною умовою функціонування будь-якої правової демократичної (цивілізованою) держави, оскільки без нього неможливо забезпечити узгодженість публічних дій і правову захищеність громадян. Адміністративне права полягає є автономним щодо приватного права.
Формується подвійна структура: приватне право — для індивідуальних відносин, адміністративне — для публічних.
Цей дуалізм є інституційним розмежуванням, яке визначає юрисдикцію адміністративних судів. Саме через це адміністративне право вважається самостійною гілкою публічного права, що володіє власними джерелами, принципами та засобами (методами).
Значення адміністративного права полягає в тому, що воно забезпечує баланс між владними прерогативами держави та правами приватних осіб.
Майно, що входить до складу публічної власності, підпадає під спеціальний правовий адміністратинво-правовий режим власності, який виключає його відчуження чи передачу у приватну власність.
Отже, адміністративне право виконує функцію захисту публічного інтересу, забезпечуючи законність дій адміністрації та контроль за нею. Формує правові рамки, у яких публічна влада може діяти ефективно, але без порушення принципів справедливості й верховенства права.
Адміністративне право Франції вважається одним із найрозвиненіших у світі та зразком для всіх континентальних правових систем.
2. Межі адміністративного права Франції
Межі адміністративного права визначаються його місцем у системі публічного права та сферою дії адміністрації як носія виконавчої влади. Воно охоплює всі норми, що регулюють організацію, функціонування та діяльність адміністрації, тобто як її внутрішню структуру, так і зовнішні відносини з громадянами.
Адміністративне право встановлює правила, за якими діють міністерства, місцеві виконавчі органи, публічні установи, визначаючи їх компетенцію, порядок ухвалення рішень та форми контролю.
Воно виступає організаційним і функціональним правом, поєднуючи матеріальні й процедурні норми.
Його межі охоплюють як підзаконну правотворчу діяльність адміністрації (регламенти, інструкції, акти), так і правозастосовну (видача дозволів, санкцій, надання послуг).
Водночас адміністративне право не поширюється на політичну діяльність держави, парламентські процедури та відносини між приватними особами.
Адміністративне право регулює ті відносини, у яких одна зі сторін є носієм публічної влади, що діє в інтересах держави або громади.
Проте межа не завжди чітка, адже адміністрація може укладати цивільно-правові договори або брати участь у господарській діяльності. Саме тому французькі суди застосовують функціональний критерій — визначаючи:
по-перше, чи здійснюється дія адміністрації в публічному інтересі;
по-друге з використанням владних повноважень?
Якщо так, така дія підпадає під адміністративне право, і спір розглядається в системі адміністративної юстиції.
Третім виміром є судова юрисдикція адміністративного права, яка окреслює його практичні межі. Усі спори, що виникають унаслідок дій адміністрації, а саме: прийняття адміністративних актів, укладення публічних контрактів, завдання шкоди — належать до компетенції адміністративних судів. Центральну роль у цьому відіграє Державна рада яка виконує функції і вищої адміністративної інстанції щодо тлумачення адміністративних принципів. Її юриспруденція визначає зміст і сферу дії адміністративного права, зокрема через рішення, що встановлюють межі публічної компетенції адміністрації.
Водночас суди загальної юрисдикції зберігають повноваження у випадках, коли адміністрація діє як приватна особа — наприклад, у трудових або комерційних відносинах.
Отже, судова практика є основним засобом уточнення меж адміністративного права, що постійно адаптується до соціально-економічних змін.
Нарешті, межі адміністративного права Франції мають динамічний характер, адже вони розширюються під впливом практики публічного адміністрування, цифровізації та європейської інтеграції. Нові сфери — екологічне регулювання, захист персональних даних, публічні цифрові послуги — включаються до предмета адміністративного права, збагачуючи його сучасним змістом.
При цьому засади верховенства права (законності), пропорційності й забезпечення публічного інтересу залишаються його незмінним ядром.
Межі адміністративного права Франції постійно уточнюються завдяки децентралізації, судовим новаціям і доктринальним підходам.
3. Система класичного адміністративного права Франції
Класичне адміністративне право Франції ХХ століття формувалося як особлива галузь публічного права, що виокремилася з конституційних засад виконавчої влади.
Його витоки сягають традиційного розуміння адміністрації як дії держави, спрямованої на реалізацію публічного примусу та забезпечення виконання законів.
Виконавча влада у системі, розглядається не лише як інструмент уряду, а як самостійна форма публічного адміністрування, що поєднує владний вплив із забезпеченням суспільного інтересу.
Отже, адміністративне право є основою для діяльності уряду поза сферою міжнародних відносин і політичного представництва.
Французьке адміністративне право як самостійна галузь постало на основі подвійної природи — законодавчої та судової. Його специфіка полягає в тому, що воно значною мірою є правом, створеним суддями адміністративних судів.
Основою цієї системи є адміністративна юстиція, покликана забезпечити баланс між законністю дій адміністрації та захистом прав громадян.
Ключовим елементом адміністративного права Франції є адміністративний режим, який ґрунтується на принципі розмежування компетенції між адміністративними й судовими органами.
Цей принцип виник із потреби відокремлення дій адміністрації від актів правосуддя і законодавчої влади. Історично він зазнавав кризи, пов’язаної з визначенням критеріїв компетенції, однак у результаті доктринальних і судових уточнень набув чіткої правової форми.
Саме адміністративний суд визначає межі втручання держави в приватну сферу, зокрема через тлумачення понять «публічний суб’єкт» і «публічний примус».
Особливе місце займають односторонні адміністративні акти — як індивідуальні рішення адміністрації, які мають власний правовий режим прийняття, оприлюднення, дії в часі та просторових межах. Саме через них адміністрація реалізує свою владну компетенцію в межах принципу законності.
Завершальним елементом структури є інститут законності та відповідальності публічних осіб. Принцип законності у французькому адміністративному праві охоплює обов’язковість норм, закріплених у конституції, законах, міжнародних договорах, принципах права та судових рішеннях.
Його межі визначаються як загальними, так і винятковими обставинами — наприклад, актами уряду чи ситуаціями публічного інтересу.
Важливою складовою є система адміністративної відповідальності, що розрізняє дії адміністративного та неадміністративного характеру. Вона включає спеціальні режими під юрисдикцією адміністративних і загальних судів, а також відповідальність за шкоду, завдану адміністрацією, судовою службою або транспортними пригодами.
Отже, класичне французьке адміністративне право становить цілісну систему, що поєднує принципи законності, публічного інтересу, компетенції та судового контролю.
4. Конституційні основи адміністративного права Франції
Адміністративне право має своїм першоджерелом конституцію, яка задає правові рамки для всіх сфер публічного адміністрування (конституційний фундаменталіз). Такий підхід можна охарактеризувати як «конституційний фундаменталізм», адже він підкреслює нерозривний зв’язок адміністративних інститутів із верховними принципами державного ладу. Це означає, що адміністрація не існує самостійно, а завжди діє в межах конституційної легітимності. Фактично, кожна норма адміністративного права має «генетичний код» Конституції, який гарантує захист прав людини. Цей принцип став базовим у французькій правовій науці, що відрізняє її від систем, де адміністративне право розглядається лише як технічна галузь. Саме через це Ведель вважав конституційні положення ядром, без якого неможливо зрозуміти сутність адміністративного права.
Французька модель адміністративного права. відстоює його автономність як цілісної системи норм. Йдеться про підгалузь права, а про окрему конструкцію, що ґрунтується на поняттях — «публічна влада» та «публічна служба». Ці категорії виходять за межі цивільно-правових відносин, адже передбачають додаткові обмеження та обов’язки, які накладаються на адміністрацію. Вони створюють своєрідний «особливий правовий режим», що слугує бар’єром проти свавілля та гарантією забезпечення публічного інтересу.
На відміну від систем, де головним джерелом права є законодавець, у Франції адміністративне право формувалося під впливом Державної ради – верховенства судової практики. Судді виступили творцями принципів, що згодом стали загальновизнаними доктринальними положеннями. Судова практика стала «живим джерелом» адміністративного права, що забезпечувало його динамічність і пристосованість до практики. Це підкреслює унікальність французької системи.
Французьке адміністративне право не є застиглою догмою, воно постійно змінюється під впливом суспільних потреб і політичних викликів (еволюція та адаптивність). Доктрина визнає, що ключові поняття — наприклад, «публічна служба» — залишаються розмитими та визначаються радше прецедентами, ніж чіткими дефініціями. Така «імпресіоністська» гнучкість дозволяє праву пристосовуватися до нових форм діяльності адміністрації. Водночас відбувається трансформація його функцій: якщо раніше воно служило інструментом влади, то нині адміністративне право стало інструментом захисту громадянин. Це демонструє еволюцію від державоцентризму до людиноцентризму, що є ознакою зрілості правової системи.
5. Місце і роль інституту «адміністрація» в адміністративному праві Франції
Категорія «адміністрація» має первинне, базове значення, адже саме вона визначає предмет, межі та функціональну спрямованість усієї галузі. У класичному розумінні адміністрація ототожнюється з діяльністю виконавчої влади, яка реалізує закони та забезпечує публічний порядок через владні акти.
Її природа виражається у практичному здійсненні державної волі, що втілюється у формі видання регламентів (підзаконних нормативно-правових актів), односторонніх адміністративних актів (індивідуальних рішень) та організаційно-розпорядчих дій.
Водночас адміністрація у французькому контексті — це не лише система адміністративних органів, а насамперед функція публічного адміністрування, яка має власні принципи та межі. Вона функціонує в умовах ієрархії виконавчої влади, забезпечуючи безперервність публічного адміністрування незалежно від політичних змін.
Поняття «адміністрація» не зводиться до організаційної структури виконавчої влади, а набуває юридичного змісту. Вона є носієм особливого правового режиму, що відмежовує її діяльність від приватного сектора і підпорядковує нормам адміністративного права.
Отже, адміністрація у французькому праві є не тільки суб’єктом, а й об’єктом правового регулювання, що визначає її поведінку в межах законності.
У французькому адміністративному праві адміністрація виступає також як сфера реалізації публічного примусу, який є невід’ємним атрибутом виконавчої влади.
Саме завдяки цьому вона здатна забезпечувати виконання законів та підтримувати публічний порядок без потреби безпосереднього звернення до суду.
Зміст діяльності адміністрації полягає в організації, контролі, регулюванні соціальних процесів за допомогою нормативно-правових, індивідуальних або матеріальних актів з метою реалізації публічного інтересу. Вона об’єднує поняття законності, компетенції та відповідальності.
Врешті-решт, у системі французького адміністративного права адміністрація виконує подвійну функцію — практичну і нормативну.
Практична полягає у забезпеченні щоденного функціонування публічної влади, нормативна — у створенні правил, обов’язкових для суспільства. Через адміністрацію реалізуються всі засади публічного адміністрування: верховенство права, пропорційність примусу, ієрархія актів, відповідальність держави перед громадянином.
Водночас її діяльність підлягає контролю з боку адміністративних судів, які гарантують дотримання принципу законності.
Отже, адміністрація є не просто виконавчим органом, а ключовою ланкою взаємодії між правом і владою, що втілює саму сутність французької моделі публічного права. Її роль полягає у забезпеченні рівноваги між ефективністю дії держави та захистом прав громадян у межах демократичного конституційного ладу.
6. Виконання законів в адміністративному праві Франції
У французькому адміністративному праві категорія «виконання законів»є центральною для розуміння функцій виконавчої влади та визначення меж діяльності адміністрації. У класичній французькій доктрині вона розглядається не як пасивне відтворення законодавчої волі, а як активна правозастосовна діяльність, у межах якої держава забезпечує реальне втілення законів у суспільних відносинах. Це виконання передбачає організаційні, правотворчі та матеріально-технічні дії уряду й адміністративних органів. Конституційні положення закріплюють обов’язок уряду «керувати дією законів», що робить виконання не лише технічною, а й політико-правовою функцією.
Отже, виконання законів у французькому публічному праві — це активна діяльність адміністрації, спрямована на перетворення закону на реальні засоби механізм публічного впливу.
Першим елементом виконання законів є їхнє опублікування та доведення до відома громадян. Саме публікація створює обов’язкову силу закону, роблячи його доступним для суспільства. Французька адміністрація, у цьому контексті, виконує функцію комунікації між законодавчою владою та населенням — вона не просто інформує, а й нагадує та роз’яснює зміст норм, забезпечуючи їх практичне сприйняття. Цей аспект виконання має освітній і дисциплінарний характер, оскільки сприяє формуванню правової культури громадян.
Другим складником є застосування примусу як засобу забезпечення виконання закону. Використання сили у французькому адміністративному праві визнається прерогативою виконавчої влади, оскільки лише вона має у своєму розпорядженні організований апарат публічного примусу. Проте традиція поділу влади, започаткована ще після Революції, обмежує це право вимогою судового рішення, за винятком випадків — коли адміністрація може діяти самостійно без попереднього судового санкціонування. Такий виняток можливий лише за умови невідкладності або коли закон прямо надає адміністрації повноваження діяти з метою охорони публічного порядку.
Третім, найширшим виміром категорії «виконання законів» є організаційно-правова діяльність уряду, спрямована на реалізацію завдань, безпосередньо випливаючих із закону. Це охоплює розроблення підзаконних нормативно-правових актів, створення адміністративних структур, призначення компетентних посадових осіб, фінансування та матеріальне забезпечення реалізації закону. На практиці це означає, що французька адміністрація не лише контролює дотримання норм, а й творить умови для їхнього виконання — формує процедури, розбудовує інституції, приймає регламенти.
Отже, виконання законів у французькому адміністративному праві — це процес, який охоплює як правові, так і управлінські дії, спрямовані на ефективне функціонування державного механізму. Саме в цьому полягає його подвійна природа — одночасно правова й організаційна, що робить адміністрацію не лише виконавцем, а співтворцем публічного права.
7. Публічна служба у Франції
У французькому адміністративному праві категорія «публічна служба» (service public) становить одну з фундаментальних засад системи публічного адміністрування, адже саме через неї держава реалізує свої соціальні функції. Вона виражає організовану діяльність публічної влади, спрямовану на задоволення колективних потреб суспільства, що виходять за межі індивідуальної або комерційної ініціативи. Публічна служба передбачає існування постійного колективу осіб, матеріальних засобів і нормативного регулювання, які забезпечують сталість її функціонування. Її правова природа визначається подвійно — через мету (публічний інтерес) і засіб (діяльність органів держави або публічних утворень).
У класичному розумінні, закладеному у французькій доктрині на межі XIX–XX століть, саме наявність публічної служби відрізняє публічне право від приватного. Тим самим, service public є не лише інституцією, а й критерієм віднесення діяльності до сфери адміністративного права.
Сутність публічної служби у Франції полягає у забезпеченні соціальних благ, необхідних для нормального функціонування суспільства, незалежно від їх економічної вигідності. Вона може набувати різних форм — від державних підприємств до місцевих комунальних служб. Зміст публічної служби не обмежується виконанням адміністративних актів, а охоплює надання послуг користувачам, що формує особливий тип правовідносин між адміністрацією і громадянами. У цих відносинах громадяни виступають не як піддані держави, а як бенефіціари публічних послуг, що засновуються на принципах рівності, безперервності й адаптивності. Водночас публічна влада зберігає контроль за організацією, фінансуванням і якістю таких служб, навіть якщо їх виконання частково делеговано приватним структурам.
Порівняння між публічною службою та адміністративною поліцією дозволяє глибше усвідомити її місце в системі публічного права. Якщо метою поліції є підтримання публічного порядку, то публічна служба спрямована на позитивне забезпечення суспільного добробуту. Поліція діє превентивно, щоб уникнути порушень, тоді як публічна служба активно задовольняє соціальні потреби. До 1958 року створення нових публічних служб у Франції здійснювалося, як правило, на підставі закону, що підкреслювало їхній особливий статус у конституційному порядку. З розвитком публічного втручання в економіку межа між поліційною діяльністю і публічною службою частково розмилася, але різниця між охороною порядку і наданням благ залишилася принциповою.
Саме тому концепція service public досі залишається серцевиною французької адміністративно-правової доктрини, визначаючи практику Ради Держави та систему публічного адміністрування загалом.
8. Інструменти публічного адміністрування в адміністративному праві Франції
У французькому адміністративному праві інструменти адміністрування становлять систему правових засобів, за допомогою яких адміністрація реалізує свої повноваження та забезпечує виконання законів.
Найхарактернішою формою є односторонній адміністративний акт — вираження волі публічної влади, що породжує юридичні наслідки без згоди адресата. Такий акт може створювати, змінювати чи припиняти права й обов’язки фізичних або юридичних осіб, а також упорядковувати діяльність самої адміністрації. Його особливість полягає в тому, що він спирається на публічні прерогативи держави — імперіум, тобто можливість діяти владно, не звертаючись до суду чи до згоди іншої сторони. Односторонній акт може набувати різних форм: декрету, наказу, рішення, постанови, листа або навіть мовчання адміністрації, якщо закон надає йому юридичної сили.
Другим важливим інструментом є адміністративний договір, який поєднує елементи приватного і публічного права. Хоча договір є двостороннім за формою, у французькій практиці він підпорядковується особливому режиму, що надає адміністрації перевагу над іншою стороною. Такі договори укладаються для виконання публічних завдань — наприклад, у сфері будівництва, транспорту, енергетики або надання суспільно важливих послуг. Адміністрація зберігає право в односторонньому порядку змінювати умови договору або навіть розривати його в інтересах суспільства, компенсуючи збитки контрагенту. Цей інструмент демонструє гнучкість адміністративного права, яке поєднує принцип законності з необхідністю оперативного реагування на потреби публічного інтересу.
До арсеналу інструментів адміністрування належать також регламентарні акти, які встановлюють загальні правила поведінки для невизначеного кола осіб. Вони є проявом виконавчої влади в її нормотворчій функції й можуть бути видані Президентом, Прем’єр-міністром або міністрами. Регламенти забезпечують конкретизацію законів і створюють правову основу для щоденної діяльності адміністрації. Їх відмінність від законів полягає в підзаконному характері, але водночас вони мають пряму обов’язкову силу для громадян. До цієї ж категорії належать відомчі інструкції, циркуляри, розпорядження, що деталізують способи реалізації правових норм.
Окрему групу становлять матеріальні та процедурні інструменти адміністрування, які забезпечують практичне виконання владних рішень. До них належать акти застосування примусу (санкції, вилучення, зупинення діяльності), адміністративні процедури ухвалення рішень, а також механізми судового й досудового контролю. Важливу роль відіграють процесуальні гарантії — мотивування рішень, право бути вислуханим, обов’язок повідомлення про акти адміністрації. Крім того, французьке право визнає інститути мовчазної згоди або мовчазної відмови, коли відсутність відповіді адміністрації після визначеного строку прирівнюється до рішення. Ці інструменти поєднують юридичні та організаційні засади діяльності адміністрації, забезпечуючи її ефективність, гнучкість і підконтрольність суду.
9. Відповідальність публічних осіб і їхніх агентів
У французькому адміністративному праві відповідальність публічних осіб і їхніх агентів становить ключовий елемент системи правових гарантій проти зловживань владою.
Вона виражає підпорядкованість адміністрації принципу законності й забезпечує відшкодування шкоди, заподіяної діями органів держави або місцевих громад.
Йдеться про цивільну (майнову) відповідальність, що полягає у зобов’язанні компенсувати завдані збитки у грошовій або натуральній формі. Її зміст визначається як автономною системою адміністративного права, відокремленою від норм Цивільного кодексу, так і прецедентами адміністративної юстиції. Відповідальність публічних осіб поширюється не лише на адміністративну діяльність, а й на інші сфери — наприклад, судову або законодавчу, у випадках, коли держава виходить за межі своїх повноважень.
Важливою складовою є розмежування відповідальності адміністрації та її агентів. Під агентами розуміють усіх осіб, які виконують функції публічної адміністрації — від міністрів і державних службовців до тимчасових працівників. У разі заподіяння шкоди громадянину постає питання: хто несе основний обов’язок відшкодування — адміністрація чи її агент? У французькому праві встановлено, що за загальним правилом, відповідальність покладається на адміністрацію, якщо дії агента здійснено під час виконання службових обов’язків. Агент несе особисту відповідальність лише тоді, коли завдано шкоду поза межами його посадових функцій або з умислом.
Французька система адміністративної відповідальності вирізняється гнучкістю та судовим походженням. Її основні принципи були сформовані юриспруденцією Ради Держави та Касаційного суду, які визначили випадки відповідальності незалежно від вини — так звану об’єктивну відповідальність адміністрації. Суди визнають, що обмеження права на відшкодування шкоди може бути встановлено лише законом, а не регламентом.
Питання для самоконтролю:
- Поясніть, у чому полягає основна відмінність між адміністративним і цивільним правом у французькій правовій системі.
- Розкрийте, як адміністративне право забезпечує баланс між владними повноваженнями держави та правами приватних осіб.
- Визначте, чому французьке адміністративне право вважається самостійною гілкою публічного права.
- Назвіть основні критерії, за якими французькі суди розмежовують публічне та приватне право.
- Поясніть роль Державної ради Франції у встановленні меж адміністративного права.
- Проаналізуйте, як сучасні процеси (децентралізація, цифровізація, євроінтеграція) впливають на розширення меж адміністративного права.
- Розкрийте складові елементи системи класичного адміністративного права Франції ХХ століття.
- Поясніть сутність принципу розмежування компетенції між адміністративними та судовими органами.
- Визначте значення принципу законності й адміністративної відповідальності в класичному французькому адміністративному праві.
- Поясніть, у чому полягає концепція «конституційного фундаменталізму» у французькому адміністративному праві.
- Охарактеризуйте роль Державної ради Франції у формуванні принципів адміністративного права на прикладі справи Blanco (1873)
- Проаналізуйте, як еволюція французького адміністративного права від державоцентризму до людиноцентризму відображає розвиток правової системи Франції.
- Розкрийте поняття «адміністрація» у французькому адміністративному праві та його відмінність від поняття виконавчої влади.
- Поясніть, чому адміністрація у Франції має особливий правовий режим і підпорядковується нормам адміністративного, а не цивільного права.
- Охарактеризуйте подвійну функцію адміністрації — практичну та нормативну — у забезпеченні публічного інтересу й законності.
- Поясніть, у чому полягає активний характер виконання законів у французькому адміністративному праві.
- Назвіть умови, за яких адміністрація може застосовувати публічний примус без попереднього судового санкціонування.
- Розкрийте роль адміністрації у створенні організаційно-правових умов для реалізації законів і забезпечення публічного порядку.
- Поясніть, у чому полягає сутність категорії service public у французькому адміністративному праві.
- Проаналізуйте різницю між поняттями «публічна служба» та «адміністративна поліція» у французькій правовій доктрині.
- Визначте основні принципи функціонування публічної служби: рівність, безперервність і адаптивність.
- Розкрийте зміст одностороннього адміністративного акта як основного інструменту діяльності адміністрації.
- Поясніть особливості адміністративного договору у французькому праві та його відмінність від цивільного договору.
- Назвіть і охарактеризуйте основні процедурні гарантії, що забезпечують законність та ефективність дій адміністрації.
- Розкрийте зміст поняття адміністративної (публічної) відповідальності у французькому праві та її відмінність від цивільної.
- Поясніть принцип розмежування відповідальності між адміністрацією та її агентами.
- Наведіть приклади закріплення об’єктивної відповідальності адміністрації.
Література для поглибленого вивчення:
1. Галунько В. Сучасна галузь адміністративного права України як довершена система правової демократичної держави. 2024. URL: https://www.ssaals.com.ua/pravo/halunko-v-suchasna-haluz-administratyvnoho-prava-ukrainy-iak-dovershena-systema-pravovoi-demokratychnoi-derzhavy/9946/
2. Шарль-Жан Боннен. (1812) Принципи публічного адміністрування. Упорядники В. Галунько, Р. Шишка. Париж: Renaudière, 2025. URL: https://books.google.be/books?id=_B1EAAAAcAAJ&printsec=frontcover&hl=uk&source=gbs_ge_summary_r&cad=0#v=onepage&q&f=true
3. Конт О. Промова про позитивний дух. Упорядники В. Галунько, Р. Шишка. Париж: Міжнародне позитивістське товариство, 1908. Академія адміністративно-правових наук. 2025. URL: https://dn790000.ca.archive.org/0/items/discourssurlesp00comt/discourssurlesp00comt.pdf
4. Галунько В.В., Шишка Р.Б., Глобенко І.О., Фелик О.В. Концептуальні підходи до класифікації Спеціального адміністративного права України // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Розвиток доктрини адміністративного права в умовах сучасних суспільних трансформацій» (Ірпінь, 14 травня 2025 року). Ірпінь: Державний податковий університет, 2025. URL: https://www.ssaals.com.ua/pravo/halunko-v-v-shyshka-r-b-hlobenko-i-o-felyk-o-v-kontseptualni-pidkhody-do-klasyfikatsii-spetsialnoho-administratyvnoho-prava-ukrainy-materialy-mizhnarodnoi-naukovo-praktychnoi-konferentsii-rozvytok/10036/
5. Поліцейна діяльність адміністрації. Лебретон Жиль. Загальне адміністративне право. 12-е видання. Париж : Lefebvre Dalloz, 2023. Упорядник Валентин Галунько. Київ: Академія АПН, 2025. URL: https://www.ssaals.com.ua/pravo/politseyna-diialnist-administratsii-lebreton-zhyl-zahalne-administratyvne-pravo-12-e-vydannia-paryzh-lefebvre-dalloz-2023-uporiadnyk-valentyn-halunko-kyiv-akademiia-apn-2025-url/10283/
6. Дідьє Трюше, Катрін Лабрюсс-Ріу, Лоїк Кадьє (наук. ред.). Адміністративне право. 10-те оновлене видання. Париж : Presses Universitaires de France / Humensis, серія «THÉMIS Droit», серпень 2023. 1321 с. ISBN 978-2-13-084757-1. С.99-109. Упорядник Валентин Галунько. Київ: Академія АПН, 2025. URL: https://www.ssaals.com.ua/pravo/hromadskist-le-public-didie-triushe-katrin-labriuss-riu-loik-kadie-nauk-red-administratyvne-pravo-10-te-onovlene-vydannia-paryzh-presses-universitaires-de-france-humensis-seriia-themis-droit-s/10271/
7. Методологічна характеристика наукових аспектів французької дослідниці Еліз Унтермаєр-Керлео (Untermaier-Kerléo, Élise). Упорядник Валентин Галунько. Київ: Академія АПН, 2025. URL: https://www.ssaals.com.ua/pravo/metodolohichna-kharakterystyka-naukovykh-aspektiv-frantsuzkoi-doslidnytsi-eliz-untermaier-kerleo-untermaier-kerleo-elise-uporiadnyk-valentyn-halunko-kyiv-akademiia-apn-2025-url/10266/
8. Жорж Ведель (Georges Vedel), П’єр Дельвольве (Pierre Delvolvé): доктринальні профілі із цитатами з ключових праць. Упорядник Валентин Галунько. Київ: Академія АПН, 2025. URL: https://www.ssaals.com.ua/pravo/zhorzh-vedel-georges-vedel-p-ier-delvolve-pierre-delvolve-doktrynalnyy-profil-iz-tsytatamy-z-kliuchovykh-prats-uporiadnyk-valentyn-halunko-kyiv-akademiia-apn-2025-url/10257/
9. Професор Бенуа Плессі (Benoît Plessix): інтелектуальна характеристика провідного французького вченого публічного права з фрагментами наукової спадщини / Упорядник Валентин Галунько. Київ: Академія АПН, 2025. URL: https://www.ssaals.com.ua/pravo/profesor-benua-plessi-benoit-plessix-intelektualna-kharakterystyka-providnoho-frantsuzkoho-vchenoho-publichnoho-prava-z-frahmentamy-naukovoi-spadshchyny-uporiadnyk-valentyn-halunko-kyiv-akademiia-apn/10246/
10. Життєпис і науковий доробок французького вченого: Бернар Стірн (Bernard Stirn) у текстах і рішеннях. Упорядник Валентин Галунько. Київ: Академія АПН, 2025. URL: https://www.ssaals.com.ua/pravo/zhyttiepys-i-naukovyy-dorobok-frantsuzkoho-vchenoho-bernar-stirn-bernard-stirn-u-tekstakh-i-rishenniakh-uporiadnyk-valentyn-halunko-kyiv-akademiia-apn-2025-url/10237/
[1] Жорж Ведель (Georges Vedel, 1910–2002) був одним із провідних французьких теоретиків публічного права XX століття, поєднуючи академічну глибину з практичним досвідом роботи в Конституційній раді Франції. Його науковий доробок базувався на республіканській конституційній традиції та на принципі верховенства права, що визначав рамки адміністративної діяльності. Він наполягав, що адміністративне право не може існувати поза Конституцією, а його визначення має виходити із засад конституційного ладу. Такий підхід відкидав автономність адміністрації як самостійного явища, що перебуває поза конституційними рамками. Завдяки ясності викладу його праці стали зрозумілими не лише науковцям, а й практикам. Саме ця риса дозволила Веделю вплинути на формування французької школи публічного права. Його доктрина підкреслювала, що завдання адміністративного права — не тільки організовувати державну владу, а й забезпечувати захист громадян від неї.
Ключове місце у вченні Веделя посідала концепція публічної влади, яку він визначав як особливий правовий режим привілеїв і обтяжень. Вона не зводилася до необмежених переваг державних органів, а включала суворі зобов’язання діяти в інтересах суспільства. На цій основі він розмежовував сфери публічного і приватного права, вважаючи, що їхній поділ ґрунтується не лише на формальній різниці суб’єктів, а й на особливостях правового статусу. Аналізуючи справу Blanco (1873), Ведель підкреслював автономність адміністративного права, яке не є просто набором винятків із цивільного права, а самостійною системою норм. У його баченні адміністративне право мало внутрішню логіку, що випливала з публічної служби і відповідальності держави перед громадянами. Саме тому адміністративна юстиція отримувала легітимацію як конституційно зумовлений інститут. Це забезпечувало баланс між владними повноваженнями та правами приватних осіб.
Ведель також наголошував на історичній еволюції адміністративного права, підкреслюючи його перехід від інструмента влади до засобу захисту громадян. Його формула «право більше не для влади, а право проти влади» стала відображенням глибинної трансформації ролі адміністративного права у французькому суспільстві. Такий підхід визначав адміністративне право як складову системи гарантій верховенства права й прав людини. Він бачив у ньому правовий щит проти свавілля органів влади, що обмежує компетенцію адміністрації. Це дозволяло зміцнити довіру до державних інституцій, адже вони зобов’язані діяти виключно в межах публічного інтересу. У наукових працях Веделя закріплювалася ідея, що розвиток адміністративного права неможливий без тісного зв’язку з конституційними основами. Його спадщина стала фундаментом сучасного французького адміністративного права та вплинула на європейську правову думку загалом.
П’єр Дельвольве (Pierre Delvolvé, 1946–2023) залишається одним із найвпливовіших французьких учених у сфері адміністративного права другої половини XX — початку XXI століття, спадкоємцем наукової школи Жоржа Веделя. Його дослідження відзначалися ретельним аналізом джерел права, судової практики та методики адміністративної юстиції. Як співавтор і редактор збірки Grands arrêts de la jurisprudence administrative, він став одним із головних інтерпретаторів ключових рішень Державної ради Франції. Центральним у його підході було прагнення зберегти автономію адміністративного права як незалежної системи, здатної протидіяти надмірному втручанню політичної влади. Водночас він підкреслював практичний вимір науки, орієнтуючись на розвиток принципів і процедур через судову практику. Цей зв’язок доктрини та юриспруденції забезпечив його працям особливий авторитет серед науковців і практиків.
Важливу увагу Дельвольве приділяв адміністративному процесу та гарантіям, які він надає громадянам. Він зазначав, що основи адміністративної процедури мають подвійне джерело — з одного боку, законодавчі та нормативні акти, а з іншого — загальні принципи права. Такі принципи, як право на захист, принцип змагальності чи рівність сторін, формуються не стільки законодавцем, скільки адміністративними юрисдикціями, що надає їм живої гнучкості. Таким чином, адміністративна юстиція в його баченні була не лише механізмом контролю над адміністрацією, а й гарантом верховенства права. Ця позиція підкреслювала, що адміністративне право не замикається на позитивістських джерелах, а спирається на ширший масив неписаних норм. Саме такий синтез надавав французькій моделі адміністративного права стійкості й легітимності.
У своїх працях Дельвольве разом із Веделем глибоко аналізував поняття публічної служби як центральної категорії французького публічного права. Він визнавав, що це поняття залишається невизначеним і розмитим, адже Державна рада користується радше «імпресіоністським» підходом до його тлумачення. Особливу увагу вчений приділяв питанням делегування публічних служб, наголошуючи, що навіть якщо управління передається приватному суб’єкту, контракт зберігає адміністративний характер. Ключовим критерієм є участь контрагента у виконанні публічної служби, а не його правовий статус. Такий матеріальний підхід дозволяв Дельвольве вибудовувати більш гнучку доктрину публічного права, яка відповідала практичним викликам і запобігала формальному обмеженню адміністративної юрисдикції. Цей внесок забезпечив його роботам довготривале значення у французькій та європейській правовій традиції.