Жиль Ж. Гульєльмі (Gilles J. Guglielmi) є французьким науковцем у галузі публічного права та адміністративного судочинства. Він обіймає посаду професора публічного права в Університеті Париж II Пантеон-Ассас (Université Paris Panthéon-Assas), одному з провідних правничих університетів Франції.
Його професійна діяльність пов’язана з дослідженням сучасних трансформацій держави, адміністративної юстиції та правових механізмів контролю публічної влади. У межах академічної кар’єри він поєднує викладацьку роботу з активною участю у наукових і публічних правових дискусіях. Автор відомий як представник французької доктрини, що критично осмислює вплив цифровізації на класичні інститути публічного права.
Авторська постановка проблеми. У статті порушується проблема постановки та розв’язання завдань контролю алгоритмів у французькому адміністративному судочинстві в умовах глибокої цифровізації публічної влади. Автор виходить з того, що алгоритми дедалі частіше беруть участь у підготовці, ухваленні або навіть автоматичному формуванні адміністративних рішень, що безпосередньо впливають на права і свободи осіб. У цьому контексті ключовим завданням є визначення, якою мірою чинні інструменти адміністративного та конституційного контролю здатні забезпечити демократичну підзвітність таких рішень. Стаття ставить питання про прозорість алгоритмічних процесів, доступ до даних і логіки їх обробки, а також про реальний баланс сил між адміністрацією, яка володіє технологіями, і приватною особою, що оскаржує рішення. Окремо наголошується на проблемі зміщення акценту від демократичного контролю до суто управлінсько-менеджерських критеріїв ефективності, що трансформує саму природу адміністративного права. Автор формулює завдання з’ясувати, як алгоритмізація впливає на класичні гарантії адміністративного процесу, зокрема принципи змагальності, мотивованості рішень і права на справедливий суд. Важливим є також питання меж державного суверенітету в умовах домінування приватних цифрових платформ і децентралізованих моделей регулювання. У підсумку стаття окреслює необхідність переосмислення ролі судді та права як таких, що мають не лише супроводжувати цифрову трансформацію, а й активно формувати її демократичні та ціннісні межі.
Джерельний матеріал використаний для наукового аналізу у статті. Автор спирається на нормативно-правові акти, які задають мінімальні параметри прозорості та пояснюваності алгоритмічних рішень у публічній адміністрації. Вихідними даними для нього є насамперед закон № 2016-1321 від 7 жовтня 2016 року «pour une République numérique» та запроваджені ним положення CRPA (зокрема ст. L. 311-3-1) щодо обов’язку повідомляти про використання алгоритмічного оброблення і надавати правила та основні характеристики такого оброблення на вимогу особи. Далі він використовує декрет № 2017-330 від 14 березня 2017 року і відповідний CRPA (ст. R. 311-3-1-2), де конкретизовано перелік інформації: внесок алгоритму у рішення, дані та їх джерела, параметри/ваги, операції оброблення. Окремим блоком вихідних даних є закон від 6 січня 1978 року (у редакції змін, зокрема після ордонансу 12 грудня 2018 року) з вимогою забезпечити контроль за алгоритмом і можливість “детально та у зрозумілій формі” пояснити, як його застосовано до конкретної особи. Нарешті, автор співвідносить національні норми з європейським регулюванням (RGPD, зокрема ст. 22 і пов’язані гарантії), фіксуючи умови допустимості автоматизованих рішень та вимоги до інформації і людського втручання.
Другий масив вихідних даних становлять матеріали незалежних інституцій, “м’яке право” та судова практика, які показують, як контроль реально працює або не працює. Автор використовує позиції CNIL (зокрема звіт про етичні виклики алгоритмів та IA) і CNCDH (зокрема висновок від 7 квітня 2022 року про вплив IA на основоположні права) як рамку для дискусії про права людини та оцінку впливу. Він залучає урядово-адміністративні стандарти прозорості (наприклад, стандарт алгоритмічної прозорості CDDO у Великій Британії та практики публікації у Франції, пов’язані з Etalab) як ілюстрації інституційного підходу до відкритості. Водночас ключовими “даними” для висновків є прецеденти адміністративних судів і Державної ради, де окреслено межі розкриття (наприклад, щодо обов’язку пояснювати файли й види обробок без обов’язку передавати алгоритми/ПЗ; а також приклад із Datajust, кваліфікованим як експериментальний механізм). Додатково автор опирається на доктрину (статті та монографії) для опису зміни уявлення про адміністративне рішення, ризиків “чорної скриньки”, а також для пояснення, чому етика і комплаєнс не можуть замінити контроль, що випливає з принципу законності.
Методологія аналізу та аргументування наукової думки. Методологія аналізу автора ґрунтується на поєднанні доктринально-нормативного та судово-прецедентного підходів у межах французького адміністративного судочинства. Він спочатку визначає, які класичні конструкції контентіозного права придатні для адаптації до алгоритмізації, і обирає для цього дві “опорні” теорії: теорію складних операцій та правило індивідуального розгляду обставин. Далі автор розкладає алгоритм на функціональні ролі (акт підготовчий, консультація, фактичний “виробник” змісту рішення) і перевіряє, як ці ролі впливають на вхід до процесу оскарження, на кваліфікацію акту та на імпутацію авторства і відповідальності. Його аналіз є проблемно-орієнтованим: він рухається від питання “хто автор” до питання “яка природа рішення”, а не від технологічних визначень “штучного інтелекту”. Водночас він застосовує логіку «чорної скриньки»: для судового контролю вирішальним є не технічний опис коду, а юридично значущий результат, його підстави та наслідки для прав особи.
Роздуми, аргументи й чинники обґрунтування висновків автор вибудовує на зіставленні формального правового образу рішення з реальною практикою алгоритмічної підготовки або формування акту. По-перше, він доводить, що з погляду процесуального права алгоритм здебільшого виступає ланкою в ланцюгу рішень, тому найефективнішим “входом” у спір стає оскарження фінального акту з можливістю дістатися проміжних етапів через операції complexes. По-друге, він аргументує, що правило examen particulier des circonstances не руйнується автоматично алгоритмами, бо це передусім вимога процедури «cas par cas», а не гарантія людського розгляду як такого, однак ризик з’являється там, де дані, параметри і навчальні набори формують упередження. По-третє, автор показує, що у випадках, коли алгоритм фактично формалізує остаточне рішення, виникає юридична “фікція авторства”: акт підписує компетентний орган, але зміст продукується системою, яку часто розробив приватний постачальник і яка може бути захищена правами інтелектуальної власності. По-четверте, він підкреслює приховану нормотворчість: переклад юридичних понять у «природну мову», а далі в «мову коду» породжує мікронорми, що непомітно модифікують нормативний зміст і здатні порушувати доступність та рівність доступу до послуги. По-п’яте, як емпіричну опору своїх висновків автор використовує лінію практики Державної ради щодо цифрових сервісів, зокрема вимогу забезпечити супровід для осіб із цифровими труднощами та обов’язкову альтернативну процедуру, якщо телесервіс фактично блокує подання заяви. По-шосте, він виводить загальний висновок: правова кваліфікація й контроль мають фокусуватися не на “персоніфікації” алгоритму, а на правових ефектах, відповідальності адміністрації та на тому, чи не підмінюється законність і демократична підзвітність менеджерською логікою ефективності.
Висновки. У висновках статті автор наголошує, що алгоритми, незалежно від того, чи розглядаються вони як елемент жорсткого нормативного регулювання, чи як інструмент м’якого права, безумовно підпадають під дію принципу законності. Водночас він підкреслює складність і недостатню визначеність процесуальних шляхів, за допомогою яких ці інструменти можуть бути охоплені судовим контролем. Подальше поширення алгоритмів у межах «трансформації публічної влади» розглядається як неминуче, особливо в умовах криз і у повсякденній взаємодії адміністрації з приватними особами. Це, на думку автора, веде до зростання нормативної щільності та ризиків звуження доступу до прав, свобод і адміністративних послуг. Додаткову загрозу становить залежність публічної влади від приватних цифрових операторів, що посилює асиметрію між адміністрацією та громадянином і потенційно створює передумови для адміністративного свавілля.
Другий блок висновків зосереджується на ключових орієнтирах майбутнього розвитку адміністративної юстиції в умовах алгоритмізації. Передусім ідеться про юридичну безпеку, яка вимагає надійності та передбачуваності алгоритмічних інструментів і збереження легітимних очікувань громадян. Не менш важливим є питання відшкодування шкоди, завданої алгоритмічними рішеннями, що потребує ефективного судового контролю та адекватних механізмів відповідальності публічної влади. Нарешті, автор порушує принципово складну проблему глибини судового контролю, адже традиційна стриманість адміністративного судді щодо технічної експертизи вступає в напруження з розвитком етичної превенції та комплаєнсу. У цьому контексті він застерігає від підміни правового регулювання управлінськими або етичними домовленостями, які не можуть забезпечити належний демократичний контроль. Підсумково стверджується, що саме адміністративне право має зберегти провідну роль у врегулюванні алгоритмізованої діяльності виконавчої влади як необхідну умову ефективності демократії[1].
[1] Guglielmi, G. J. (2023). Contrôle des algorithmes et droit du contentieux administratif français. URL: URL: https://www.revuegeneraledudroit.eu/?p=60433
Гульєльмі, Ж. Ж. Контроль алгоритмів і право французького адміністративного судочинства. 2023. URL: https://www.revuegeneraledudroit.eu/?p=60433