Ця невелика частина матеріалу з підручника упорядкована українською мовою виключно для наукового використання та лише для членів Академії АПН. У разі використання цього матеріалу для проведення наукових досліджень посилання на оригінал є обов’язковим. Матеріал оприлюднений без будь-якої мети отримання прибутку чи інших фінансових або матеріальних вигод. Дотримання цих вимог не порушує авторського права відповідно до Закону України від 1 грудня 2022 року № 2811-IX, ст. 22 «Про авторське право і суміжні права». Відомості Верховної Ради. 2023. № 57, ст. 166. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2811-20
Ακριβοπούλου Χ., Ανθόπουλος Χ. Εισαγωγή στο αντικείμενο και στις θεμελιώδεις αρχές του διοικητικού δικαίου. Εισαγωγή στο διοικητικό δίκαιο. Θεσσαλονίκη: Εκδόσεις Κάλλιπος, 2015. Διαθέσιμο στη διεύθυνση: URL: https://repository.kallipos.gr/handle/11419/2533
Акрівопулу Х., Антхопулос Х. Вступ до предмета й основоположних принципів адміністративного права. Введення в адміністративне право. Салоніки: Видавництво «Калліпос», 2015. URL: https://repository.kallipos.gr/handle/11419/2533
Розділ 1. Вступ до предмета та основні принципи адміністративного права
РЕЗЮМЕ
У цьому розділі розглядається предмет адміністративного права як наукової дисципліни, його взаємозв’язок з іншими галузями права та основні принципи, що його регулюють. Зокрема, досліджується місце адміністративного права у публічному праві, особливо його зв’язок із конституційним правом, а також розрізнення між загальною та особливою частинами адміністративного права. Також аналізується взаємозв’язок адміністративного права з приватним правом і правом конкуренції, а також вплив права Європейського Союзу на національне адміністративне право. Далі розглядаються основні принципи адміністративного права, зокрема:
а) принцип законності дій публічної адміністрації;
б) принцип захисту суспільного інтересу;
в) принцип рівності;
г) принцип пропорційності;
ґ) принцип обґрунтованого довіря підлеглого;
д) принцип доброчесної адміністрації.
Нарешті, розглядаються джерела адміністративного права.
Необхідні знання
Попередні знання: Європейський Союз.
1.1. Публічне та приватне право
Людське співіснування в суспільстві регулюється нормами, що визначають поведінку суб’єктів — фізичних та юридичних осіб. У цьому контексті право — це сукупність норм і принципів, які складають ієрархічну систему правопорядку з метою примусового регулювання соціального співіснування. Правопорядок — це система правових норм і принципів, побудована ієрархічно, яка характеризується єдністю та повнотою. Право та правопорядок спрямовані на:
а) регулювання соціального співіснування;
б) примусове застосування правових норм у суспільстві.
Зокрема, примусовий характер права призводить до обов’язкового застосування його норм, що пов’язане із застосуванням санкцій у разі невиконання його положень.
Найвища класифікація (summa divisio) внутрішнього права держави — це розподіл на публічне та приватне право.
Приватне право регулює відносини між рівними (принаймні формально) суб’єктами,
тоді як публічне право регулює відносини між державою та громадянами.
Отже, публічне право відрізняється від приватного тим, що воно пов’язане з нормами, що регулюють відносини держава–громадянин, тобто норми, що стосуються взаємодії публічної адміністрації з підлеглими, а також організації та функціонування публічної адміністрації.
Навпаки, норми приватного права регулюють взаємини між приватним особами. Норми публічного права, на відміну від норм приватного права, мають обов’язковий, примусовий характер і не можуть бути предметом переговорів у рамках договірної свободи, як це відбувається у приватних відносинах. Тому це імперативні норми, які також називаються нормами публічного порядку.
Приватне право складається з різних галузей права, таких як цивільне право (зобов’язальне право, особливе зобов’язальне право, речове право, сімейне та спадкове право), торгове право (загальне торгове право, корпоративне право, право конкуренції, право інтелектуальної власності, банкрутне право), трудове право та міжнародне приватне право. Публічне право включає такі галузі, як конституційне право, адміністративне право, податкове право, бюджетне право, кримінальне право, службове право, екологічне право, освітнє право, містобудівне право та землеустрій. Однак цей поділ не є абсолютно жорстким.
Ці розрізнення, незважаючи на їх пізнавальну цінність, не порушують єдності права як предмета. Крім того, сам взаємозв’язок між публічним і приватним правом переосмислюється, оскільки в наші дні спостерігаються дві, на перший погляд, протилежні тенденції: дедалі більша приватизація держави та публічного права та посилення публіцизації приватного права.
1.1.1. Предмет адміністративного права: загальне та особливе адміністративне право
Адміністративне право — це система правових норм, предметом якої є регулювання відносин між підлеглими та публічною адміністрацією, адміністративними органами та владою, а також організація та діяльність публічної адміністрації.
У цьому контексті норми адміністративного права спрямовані на захист загального та суспільного інтересу, регулюють відносини між публічною адміністрацією та підлеглими на основі переваги та панівної волі держави, яка діє як носій публічної влади, а також регулюють як організацію, так і діяльність публічної адміністрації, яка функціонує в межах, встановлених цими нормами.
Адміністративне право в Греції розвивалося особливо після 1929 року з початком діяльності Державної ради, яка разом із звичайними адміністративними судами відіграла вирішальну роль у тлумаченні адміністративного права та формуванні його основних принципів. Основні риси адміністративного права обумовлені численними джерелами адміністративного права та відсутністю його кодифікації, що ускладнює його вивчення, багаторівневим характером адміністративного законодавства, яке охоплює широкий спектр сфер економічної та соціальної діяльності, а також збігом ролі законодавця (нормативна діяльність адміністрації) та застосовувача правових норм.
Крім того, адміністративне право можна розділити на загальне та особливе адміністративне право.
До загального адміністративного права входять основні принципи публічної адміністрації, джерела адміністративного права, функціонування, повноваження та відповідальність адміністративних органів, системи адміністративної організації та їх основні принципи (децентралізація та самоврядування), а також дії публічної адміністрації (індивідуальні, нормативні, індивідуальні загального застосування та урядові акти).
Особливе адміністративне право вивчає спеціальне адміністративне законодавство в окремих галузях адміністративного права, таких як
– податкове право,
– бюджетне право,
– службове право,
– освітнє право,
– екологічне право,
– містобудівне право
– землеустрій.
Ці розрізнення дозволяють більш глибоко вивчати окремі сфери адміністративного права.
1.1.2. Адміністративне та конституційне право
Як зазначалося раніше, конституційне право, як і адміністративне право, є галуззю публічного права. До конституційного права належать норми, які регулюють відносини, у яких беруть участь держава та її органи як носії публічної влади. Очевидна спорідненість між конституційним і адміністративним правом не виправдовує їх повного ототожнення через різницю в їх предметі. Таким чином, хоча обидві ці галузі мають своїм предметом організацію держави в широкому сенсі, вони розрізняються тим, що конституційне право є правом влади держави, тоді як адміністративне право є правом механізмів держави. Отже, конституційне право вивчає норми, які регулюють передусім повноваження безпосередніх органів держави (Парламенту, Президента Республіки та Уряду), а також відносини між державою та громадянами, тоді як адміністративне право вивчає норми, які регулюють повноваження опосередкованих органів держави, тобто норми, що керують діяльністю публічної адміністрації. Однак обидві галузі містять норми, які складають право держави, спрямоване на захист прав громадян та задоволення суспільного інтересу.
Отже, положення Конституції щодо функціонування органів виконавчої влади, Уряду та Президента Республіки, функціонування п’яти конституційно закріплених незалежних органів, статусу державного службовця, функціонування децентралізації та місцевого самоврядування, а також захисту права звернення до органів влади та права на попереднє вислуховування підлеглого мають важливе значення для тлумачення та застосування відповідного законодавства адміністративного права, яке їх конкретизує.
1.1.3. Вплив права Європейського Союзу на грецьке адміністративне право
З моменту вступу нашої країни до Європейського Союзу і до сьогодні спостерігається дедалі більший вплив права Європейського Союзу на національне адміністративне право — явище, яке в теорії називається “європеїзацією адміністративного права”. Паралельно в межах Європейського Союзу все більшого значення набувають норми адміністративного права, які сьогодні складають те, що називається “європейським адміністративним правом”.
Під “європейським адміністративним правом” розуміється сукупність норм права первинного та вторинного права Європейського Союзу, які безпосередньо регулюють адміністративну процедуру, адміністративну організацію та адміністративні акти органів Європейського Союзу на наднаціональному чи національному рівні.
Наприклад, принципи пропорційності та субсидіарності, коли вони регулюють відносини між Європейським Союзом і державами-членами, є основними принципами “європейського адміністративного права”, так само як і правова основа функціонування Європейського омбудсмена, Європейського наглядача з захисту даних та Комітету регіонів.
Паралельно право Європейського Союзу, первинне та вторинне, крім норм “європейського адміністративного права”, останніми десятиліттями значно впливає на тлумачення та застосування національного адміністративного права. Це явище, як зазначалося раніше, називається “європеїзацією національного адміністративного права”. “Європеїзація національного адміністративного права” полягає, зокрема, у гармонізації, зміні, переосмисленні або розширенні норм національного адміністративного права у світлі права Європейського Союзу. У цьому процесі, який діалектично об’єднує право Європейського Союзу з національним адміністративним правом, національне право залишається формально основою адміністративної діяльності, але збагачується, змінюється або переосмислюється з урахуванням положень права Європейського Союзу. Особливо помітний вплив права Європейського Союзу на питання адміністративних договорів, державних підприємств і конкуренції, державної допомоги, а також відповідальності держави за порушення права Європейського Союзу. Зокрема, дуже важливим є вплив права Європейського Союзу на адміністративне фінансове право, особливо на право адміністративних договорів і вільної конкуренції з метою захисту вільного обігу товарів і послуг.
1.1.4. Глобальне адміністративне право (Global Administrative Law)
Глобалізація та створення міжнародних адміністративних інститутів (Global Administrative Space), а також їхній вплив на національне адміністративне право поступово призвели до появи нової галузі адміністративного права — так званого глобального адміністративного права (Global Administrative Law). Дійсно, у наші дні велика кількість міжнародних організацій та установ наділені адміністративними та регуляторними повноваженнями міжнародного характеру, такі як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Рада з фінансової стабільності, Міжнародна організація комісій з цінних паперів. Ці міжнародні організації в цілому займаються встановленням норм наднаціонального характеру, спрямованих на захист суспільних благ на міжнародному рівні, таких як фінансова стабільність, світовий економічний розвиток тощо. Ці організації видають рекомендації, кодекси поведінки або меморандуми про взаєморозуміння, такі як ті, що були прийняті нашою країною в останні роки, які містять міжнародні правові норми, що застосовуються також на національному рівні. Це правові норми, обов’язковість яких залежить від їх застосування в рамках кожної національної публічної адміністрації, що свідчить про багаторівневий, наднаціональний, національний і регіональний характер, який адміністративне право набуло в наші дні. Паралельно в рамках створення “глобального адміністративного простору” (Global Administrative Space) дедалі більшого значення набуває багаторівнева співпраця між міжнародними, європейськими та національними (центральними та регіональними) адміністративними органами, переплітаючи глобальне, європейське та національне адміністративне право як єдине функціональне ціле.
1.2. Основні принципи публічної адміністрації
Публічна адміністрація ґрунтується на низці принципів, які регулюють та легітимізують її діяльність, і які називаються основними принципами адміністративного права. Більшість цих принципів сформувалися в практиці Державної ради та звичайних адміністративних судів, тоді як у своїй сукупності вони мають конституційну підтримку. Їхнє значення є вирішальним для тлумачення норм адміністративного права та єдності їх застосування. Зокрема, основними з них є такі:
Принцип законності дій публічної адміністрації.
Принцип переваги та захисту суспільного інтересу.
Принцип доброчесної адміністрації та обґрунтованого довіря підлеглого.
Принцип пропорційності.
Принцип неупередженості органів публічної адміністрації.
Принцип рівності та меритократії.
Принцип прозорості та ефективності адміністративної діяльності.
1.2.1. Принцип законності дій публічної адміністрації
Принцип законності випливає з принципу поділу влади (стаття 26 Конституції) і є фундаментальною основою застосування принципу правової держави (стаття 25 §1 Конституції). Принцип законності гарантує зобов’язання публічної адміністрації дотримуватися вимог, заборон і положень, встановлених законодавцем, а також забезпечує контроль за діями адміністративних органів з боку судів, особливо адміністративних. Принцип законності вимагає від адміністративних органів діяти в рамках закону і забезпечувати його виконання. Паралельно він не дозволяє публічній адміністрації обмежувати права, свободи та власність громадян інакше як на підставі закону. Підпорядкування публічної адміністрації правовим нормам, прийнятим органом, який має законодавчі повноваження, — Парламентом, — опосередковано забезпечує підпорядкування публічної адміністрації волі виборчого корпусу, народу в вузькому сенсі, як носія народного суверенітету.
Принцип законності має деякі винятки. Так, застосування принципу законності поступається місцем у деяких випадках, таких як урядові акти та заходи внутрішнього порядку. Поступка принципу законності в цих випадках виправдовується необхідністю задоволення інших цілей діяльності публічної адміністрації, таких як захист суспільного інтересу та ефективність дій публічної адміністрації.
Таким чином, урядові акти, які будуть розглянуті нижче, є актами, які, хоча й мають усі ознаки адміністративного акту, не підлягають судовому контролю шляхом подання заяви про скасування, оскільки вони регулюють питання, пов’язані з управлінням політичною владою. У практиці Державної ради, наприклад, до урядових актів відносять акти, що стосуються регулювання відносин між виконавчою та законодавчою владою, такі як скликання, призупинення роботи та розпуск Парламенту, оголошення мобілізації та помилування.
Заходи внутрішнього порядку пов’язані з суверенними відносинами, які існують не лише між державою та підлеглими загалом, а й між державою та окремими категоріями підлеглих. Такі відносини, які в публічному праві називаються особливими відносинами влади, виникають у випадках, коли підлеглі відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, виконують військові обов’язки, мають статус учня або державного службовця. Ці категорії громадян можуть зазнавати певних обмежень щодо реалізації своїх основних прав, наприклад, обмеження свободи пересування у випадку ув’язнених. Навіть у цих випадках принцип законності, хоча і обмежений, застосовується в більш вузькому сенсі, оскільки все ж таки не дозволяється накладати обмеження на основні права підлеглих, які перебувають у особливих відносинах влади, інакше як на підставі закону.
1.2.2. Принцип захисту суспільного інтересу
Поняття суспільного інтересу та його захисту є центральним і фундаментальним принципом організації та функціонування публічної адміністрації. На практиці суспільний інтерес визначає спосіб функціонування та організації публічної адміністрації та державних служб. Поняття суспільного інтересу конституційно визнається або як суспільний інтерес (стаття 24 §1 Конституції), або як суспільна користь (стаття 17 §2 Конституції), або в більш конкретних аспектах, таких як захист людської гідності та національної економіки (стаття 106 §2 Конституції), або як національний інтерес (стаття 4 §3 Конституції та 28 §2).
Суспільний інтерес — це невизначене правове поняття, яке конкретизується Конституцією, законом і публічною адміністрацією шляхом прийняття нормативних актів у рамках законодавчого делегування або шляхом прийняття індивідуальних актів.
Отже, публічна адміністрація не може, посилаючись на захист суспільного інтересу, звільнити себе від принципу законності. Зокрема, як принцип захисту суспільного інтересу розглядається обов’язок органів публічної адміністрації при виборі між кількома однаково законними рішеннями (тобто коли публічна адміністрація здійснює свій дискреційний простір) обирати те, яке, на її думку, найкраще служить суспільному інтересу.
1.2.3. Принцип доброчесної адміністрації та обґрунтованох довіри підлеглого
Принцип доброчесної адміністрації зобов’язує адміністративні органи здійснювати свої повноваження на основі загального правосуддя, пропорційності та справедливості, щоб уникнути несправедливих для підлеглого рішень. Відповідно до цього принципу, публічна адміністрація повинна сприяти підлеглим у захисті їхніх інтересів і реалізації їхніх основних прав. У рамках принципу доброчесної адміністрації адміністративні органи повинні своєчасно та ефективно виконувати свої повноваження, діяти прозоро, інформувати підлеглого про його права та забезпечувати надання якісних послуг громадянам.
З конституційного захисту особистості (стаття 5 §1 Конституції), принципу правової держави та принципу правової безпеки випливає обґрунтована (або захищена) довіра підлеглого. У рамках принципу обґрунтованої довіри підлеглий має підстави очікувати збереження стабільності та передбачуваності фактичних і правових ситуацій, сформованих законодавцем, щоб мати право вимагати, щоб вони не змінювалися несподівано та непередбачувано. Однак, оскільки абсолютний захист обґрунтованої довіри підлеглого призвів би до обмеження дій публічної адміністрації та обмеження необхідності адаптації її дій до змінних соціальних та економічних умов, прийнято вважати, що обґрунтована довіра підлеглого може бути порушена за умови дотримання низки необхідних гарантій. Таким чином, вважається, що з принципу обґрунтованої довіри підлеглого випливає необхідність чіткості, конкретизації та передбачуваності законодавчого регулювання, яке змінює набуті права підлеглих. Крім того, скасування стабільної та передбачуваної для підлеглого фактичної чи правової ситуації має бути обґрунтоване суспільним інтересом, скасування має передбачатися на майбутнє і не повинно суперечити принципу пропорційності щодо попереднього фактичного чи законодавчого стану.
1.2.4. Принцип пропорційності
1.2.5. Принцип неупередженості органів публічного адміністрування
Принцип неупередженості органів публічного адміністрування є конкретним проявом принципу правової держави та зобов’язує публічну адміністрацію при здійсненні своїх повноважень діяти як доброчесна адміністрація, орієнтована на цілі, що визначаються захистом публічного інтересу, без виявів упередженості та дискримінації щодо керованого. Принцип неупередженості проявляється у низці характерних прикладів діяльності публічного адміністрування. Наприклад, з принципом неупередженості узгоджуються: а) так звані несумісності, тобто заборона займатися професійною діяльністю Президенту Республіки (стаття 30 §2 Конституції) та міністрам (стаття 81 §3 Конституції); б) перешкоди для вчинення дій або участі в колегіальних органах публічного адміністрування. Так, Кодекс державної служби (стаття 36 §3) забороняє службовцям, які є родичами до третього ступеня включно, брати участь в одному й тому ж засіданні колегіального органу, а згідно зі статтею 7 §2 Кодексу адміністративного провадження, одноособові чи колегіальні органи публічного адміністрування зобов’язані утримуватися і мають вимагати свого відводу від «… будь-якої дії чи процедури, що передбачає участь у прийнятті рішення або формулюванні думки чи пропозиції, якщо: а) задоволення їхніх особистих інтересів пов’язане з результатом справи; або б) вони є подружжям чи родичами по крові або по шлюбу, прямою лінією — без обмежень, побічною лінією — до четвертого ступеня включно з будь-ким з заінтересованих осіб; або в) мають особливий зв’язок, специфічні стосунки або ворожість із заінтересованими особами». Нарешті, у межах принципу неупередженості стаття 29 §3 Конституції встановлює правило політичної нейтральності державних службовців, забороняючи «… будь-які форми демонстрації підтримки або протидії політичній партії під час виконання службових обов’язків службовцями держави, органів місцевого самоврядування та інших юридичних осіб публічного права».
1.2.6. Принцип рівності та меритократії
1.3. Джерела адміністративного права
Під терміном “джерела публічного права” розуміються юридичні акти, які стосуються організації публічного адміністрування, а також його взаємовідносин із громадянином.
Ці джерела, починаючи з формальної Конституції та права Європейського Союзу, утворюють піраміду права, в якій кожне джерело займає своє ієрархічне місце. Така ієрархія необхідна як для уникнення конфліктів між правовими нормами, так і для перевірки їх законності, адже кожне джерело повинне узгоджуватися з вищим у правовій ієрархії.
Схематично піраміду права складають:
- Конституція;
- Міжнародне право та право Європейського Союзу. Ієрархічне розташування права ЄС визначається його автономією та верховенством, які встановлено в практиці Суду Європейського Союзу;
- Формальний закон;
- Матеріальний закон — нормативні акти адміністрації;
- Акти законодавчого змісту.
Судова практика, особливо адміністративних судів та Ради Держави, хоча й має велике значення для тлумачення та застосування адміністративного права, не вважається джерелом права. Виняток становить спеціальна компетенція Вищого спеціального суду відповідно до статті 100 §1, пункт е Конституції, який може визнавати норму формального закону недійсною у разі встановлення суперечності між рішеннями двох найвищих судів країни (Ради Держави, Рахункової палати та Аріоса Пагоса) щодо її конституційності.
1.3.1. Конституція
Конституція є основним законом держави. Це особливий закон, який має урочистий та неповний характер, але є обов’язковим і зобов’язуючим за своїм змістом. Через Конституцію регулюється, з одного боку, організація держави, тобто здійснення державної влади та повноваження державних органів, а з іншого — загалом суспільне співіснування громадян через основні принципи, що випливають із захисту їхніх прав. Її підвищена формальна сила походить із складності її зміни, яка відрізняється від зміни звичайних законів і забезпечує їй вищу позицію в піраміді джерел права. Термін «Конституція» був запроваджений у грецьку мову та юридичну термінологію вченим Адамантіосом Кораїсом, який переклав латинський термін Constitution. Це слово також зустрічається в римських та давньогрецьких текстах Аристотеля та Ісократа. Слово «Конституція» просто відображає дві фази політичного устрою: його складання через конституційний текст і на основі цього — його узгоджену функцію.
1.3.2. Міжнародне право та право Європейського Союзу
Згідно зі статтею 28 §1 Конституції, загальновизнані норми міжнародного права та міжнародні договори після їх ратифікації законом стають частиною внутрішнього грецького права і мають пріоритет над будь-якими суперечливими законами.
Право ЄС поділяється на первинне (договори, що заснували ЄС) та вторинне (акти, прийняті інституціями ЄС). До вторинного права належать:
- Регламенти— мають загальну дію, обов’язкові для всіх країн-членів і безпосередньо застосовні.
- Директиви— зобов’язують країни-члени щодо результату, але залишають їм вибір форми та засобів.
- Рішення— обов’язкові для конкретних адресатів.
Право ЄС є автономним і має пріоритет над національним правом.
1.3.3. Закон
Закон — це сукупність правових норм, які мають загальний та абстрактний характер. Він поділяється на:
- Сутнісний закон— будь-який правовий акт, що містить норми права.
- Формальний закон— прийнятий органами, які мають законодавчі повноваження.
Законодавчий процес включає ініціативу, обговорення, голосування та опублікування.
1.3.4. Види законів
- Закони-заходи— для вирішення конкретних проблем.
- Індивідуальні закони— регулюють конкретні ситуації.
- Органічні закони— регулюють функціонування державних органів.
- Рамочні закони— встановлюють загальні принципи.
1.3.5. Президентські укази та нормативні акти
Це акти виконавчої влади, які мають нормативний характер. Вони поділяються на:
- Автономні виконавчі укази— для виконання законів.
- Нормативні укази— видаються на основі закону.
1.3.6. Акти законодавчого змісту
Видаються у виняткових випадках і потребують затвердження Парламентом.
1.3.7. Індивідуальні адміністративні акти та циркуляри
Це акти, спрямовані на конкретних осіб або органи влади.
1.3.8. Контроль конституційності законів
Контроль конституційності законів є найважливішою гарантією повсякденного та постійного захисту конституційного ладу. У нашій державі такий контроль почав застосовуватися ще з кінця XIX століття через судову практику грецьких судів, а сьогодні він конституційно закріплений у статті 93 §4 Конституції. Контроль конституційності тісно пов’язаний із принципом верховенства права, який він доповнює та реалізує.
У нашій правовій системі контроль конституційності законів ґрунтується на існуванні суворої, письмової та формальної Конституції, яка має вищу юридичну силу порівняно із звичайними законами. Цей контроль забезпечує верховенство Конституції на двох рівнях:
- формальному– стосується дотримання процедурних норм, встановлених Конституцією для прийняття звичайних законів;
- матеріальному– стосується відповідності змісту законів конституційним положенням.
Слід зазначити, що контроль конституційності стосується насамперед формальних законів, прийнятих Парламентом, оскільки матеріальні закони підлягають контролю законності, а не строго конституційності.
Формальна та матеріальна конституційність
Відповідно до цих двох рівнів, конституційність законів поділяється на формальну та матеріальну.
Формальна конституційність пов’язана з процедурою прийняття правових норм (звичайних законів) і поділяється на:
- внутрішню формальну конституційність– стосується парламентської процедури обговорення та ухвалення закону. Ця процедура належить до interna corporis (внутрішніх справ) Парламенту і не підлягає судовому контролю;
- зовнішню формальну конституційність– стосується оприлюднення закону та його публікації в Офіційному віснику. Ця частина перевіряється судами.
Матеріальна конституційність не стосується процедурних аспектів, а зосереджена на змісті закону, який має відповідати Конституції. У разі невідповідності суди можуть визнати його неконституційним.
Попередній та наступний контроль конституційності
Контроль конституційності поділяється на:
- попередній– здійснюється до оприлюднення та набуття чинності закону;
- наступний– застосовується після оприлюднення закону.
Попередній контроль
- Президент Республікиможе перевірити матеріальну конституційність закону, використовуючи право вето (стаття 42 Конституції).
- Парламенттакож може перевірити конституційність закону через парламентський контроль. Він має право оцінювати не лише матеріальну, а й внутрішню формальну конституційність(тобто процедурні аспекти, які належать до interna corporisПарламенту).
Наступний контроль
Належить судам і в грецькій системі має такі характеристики:
- Деконцентрований– здійснюється всіма судами (кримінальними, цивільними, адміністративними) будь-якої юрисдикції та інстанції.
- Інцидентний– конституційність перевіряється не в рамках спеціального конституційного провадження, а в будь-якій справі, яка розглядається судом (наприклад, у спадковій чи адопційній справі).
- Конкретний– суд перевіряє лише ті законодавчі норми, які мають вирішальне значення для справи.
Наслідок контролю: якщо норма визнана неконституційною, вона не застосовується у конкретній справі, але не скасовується. Це означає, що вона продовжує діяти і може застосовуватися іншими судами.
Відмінності грецької системи від європейської
У більшості європейських країн контроль конституційності має такі риси:
- Концентрований– здійснюється спеціалізованими судами (Конституційними судами).
- Основна процедура– створюється окреме провадження з конституційності.
- Абстрактний– суд перевіряє не лише окремі норми, а весь закон у цілому.
У Греції є лише дві ознаки концентрованого контролю:
Верховний спеціальний суд може перевірити конституційність норми, якщо виникла суперечка між двома верховними судами (Державною радою, Ареопагом або Рахунковим судом) – стаття 100 §1 Конституції. У такому разі рішення є обов’язковим для всіх судів.
Згідно зі статтею 100 §5 (введеною у 2001 році), палати трьох верховних судів, якщо виявлять питання конституційності, зобов’язані передати його на розгляд пленуму свого суду.