Третя науково-практична конференція імені член-кореспондента АПН Кирила ДРАМАРЕНКА

04/07/2026
 |  Коментарів немає

4 липня, у День Народження світлої пам’яті члена-кореспондента Академії адміністративно-правових наук Кирила Борисовича Драмаренка (04.07.1973 – 25.10.2020), Академія адміністративно-правових наук та Науково-дослідний інститут морського і космічного права оприлюднюють підсумки Третьої науково-практичної конференції «Актуальні проблеми адміністративно-правових наук та підприємництва» імені Кирила Драмаренка.

Конференція об’єднала науковців, докторантів, аспірантів, викладачів, представників органів публічного адміністрування та практиків, які представили результати сучасних наукових досліджень у сфері адміністративного права, публічного адміністрування та підприємництва. За результатами конференції сформовано збірник тез доповідей, до якого увійшли наукові праці, присвячені актуальним проблемам нормотворчої діяльності адміністративних органів, кадрової роботи в органах прокуратури, державної реєстрації актів цивільного стану, виконання судових рішень, ювенальної діяльності, публічного адміністрування житлового будівництва, контрольної функції у сфері нотаріату, соціально-правового забезпечення військовослужбовців та діяльності поліції в умовах воєнного стану.

У межах конференції також відбудеться конкурс на присудження Почесної відзнаки імені Кирила Борисовича Драмаренка «За успіхи впровадження наукових досліджень у практичну діяльність». Відзнака покликана вшанувати пам’ять видатного українського вченого і підприємця, який присвятив своє життя розвитку адміністративно-правової науки та практичному впровадженню її результатів у сфері публічного адміністрування.

Конкурсна комісія здійснить оцінювання наукових доповідей за критеріями наукової новизни, практичної значущості, актуальності дослідження, рівня обґрунтованості висновків та можливості їх упровадження у практичну діяльність органів публічного адміністрування і суб’єктів підприємництва.

Щиро дякуємо всім учасникам конференції за високий рівень наукових досліджень, активну участь та вагомий внесок у розвиток адміністративно-правової науки України.

Світла пам’ять про Кирила Борисовича Драмаренка й надалі надихатиме українських науковців на служіння праву, державі, суспільству та розвитку сучасної адміністративно-правової науки.

 

 

4.07.2026. Актуальні проблеми адміністративно-правових наук та підприємництва імені член-кореспондента Академії АПН Кирила Драмаренка : збірник матеріалів третьої конференції / за заг. ред. В. Галунька. Київ: НДІ морського і космічного права; Академія АПН, 2026. 42 с.

 

Академія адміністративно-правових наук

Науково-дослідний інститут морського і космічного права

 

 

 

 

 

 

 

 

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ НАУК
ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА
імені член-кореспондента Академії АПН Кирила Драмаренка

 

 

ТЕЗИ ДОПОВІДЕЙ

третьої

науково-практичної конференції

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2026

 

Рекомендовано до друку вченою радою Науково-дослідного інституту морської космічного права, протокол № __ від 4 липня 2026 р.

 

Актуальні проблеми адміністративно-правових наук та підприємництва імені член-кореспондента Академії АПН Кирила Драмаренка : збірник матеріалів третьої конференції / за заг. ред. В. Галунька. Київ: НДІ морського і космічного права; Академія АПН, 2026. 42 с.

 

 

У збірнику тез третьої науково-практичної конференції «Актуальні проблеми адміністративно-правових наук та підприємництва» імені член-кореспондента Академії АПН Кирила Драмаренка висвітлено актуальні питання нормотворчої діяльності адміністративних органів у реалізації публічного адміністрування, кадрової роботи в органах прокуратури, державної реєстрації актів цивільного стану, виконання судових рішень і рішень інших органів, здійснення ювенальної діяльності в Україні,  публічного адміністрування  житлового будівництва, контрольних функцій у сфері нотаріату, соціально-правового забезпечення та пільг військовослужбовцям, поліцейської діяльності в умовах воєнного стану.

Матеріали видання становлять науковий і практичний інтерес для науковців, викладачів, здобувачів освіти, державних службовців та широкого кола фахівців.

 

 

 

ЗМІСТ

 

Фелик О. В. НОРМОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНИХ ОРГАНІВ У МЕХАНІЗМІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ……..4

Кальчук О.М. ПРОЦЕДУРИ КАДРОВОЇ РОБОТИ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ………………………………………………………………..8

Єгоров В.О. ПЕВНІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ АКТІВ ЦИВІЛЬНОГО СТАНУ В УКРАЇНІ…11

Мілоцький О.Л. СТРОКИ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ І РІШЕНЬ ІНШИХ ОРГАНІВ В УКРАЇНІ……………………………………………….16

Черняк О.О. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ ЮВЕНАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ………………………………….20

Бурла І.Г. ЗМІСТ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ  ЖИТЛОВОГО БУДІВНИЦТВА………………………………………………………………..24

Онищук О.О. ПЕВНІ АСПЕКТИ КОНТРОЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ У СФЕРІ НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ………………………………………………………28

Острий Т.В. СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ПІЛЬГИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ В УКРАЇНІ……………………………………33

Руденко М.М. ПОЛІЦЕЙСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ МВС УКРАЇНИ:
ОСОБЛИВОСТІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ………………………..36

Перелік авторів…………………………………………………………………41

 

 

 

ДОПОВІДІ

 

ФЕЛИК Олександр Васильович,

доктор філософії у галузі «Право»,

докторант Київського університету інтелектуальної власності та права

 

НОРМОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНИХ ОРГАНІВ
У МЕХАНІЗМІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ

 

В умовах сучасного розвитку публічного адміністрування підзаконна правотворча діяльність адміністративних органів посідає важливе місце серед правових форм реалізації публічного адміністрування. Її здійснення забезпечує практичне втілення законодавчих положень через ухвалення нормативно-правових актів, спрямованих на їх конкретизацію та деталізацію. Завдяки такій діяльності створюються правові засади функціювання адміністративних процедур і визначаються правила діяльності суб’єктів владних повноважень у відповідних сферах суспільних відносин. Підзаконна нормотворчість сприяє забезпеченню стабільності правового регулювання та передбачуваності управлінських рішень публічної адміністрації. Разом із тим динамічний розвиток суспільних відносин і розширення функційного призначення адміністративних органів актуалізують потребу подальшого наукового осмислення змісту та меж такої діяльності.

Відповідно до Закону України «Про правотворчу діяльність», законодавство України становить собою ієрархічно організовану систему нормативно-правових актів, у структурі якої підзаконні нормативно-правові акти займають окреме та функційно важливе місце. Підзаконні нормативно-правові акти є невід’ємним елементом законодавства України, оскільки спрямовані на забезпечення реалізації законів, уточнення їх змісту та створення умов для ефективного правового регулювання суспільних відносин. Їх місце у системі законодавства визначається не лише підпорядкованістю законам за юридичною силою, а й значенням у забезпеченні цілісності, послідовності та результативності правового впливу держави [1].

Регуляторна діяльність згідно із Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» охоплює комплекс заходів, пов’язаних із розробленням, ухваленням, аналізом результативності та переглядом регуляторних актів у сфері господарської діяльності. Її реалізація покладається не лише на регуляторні органи, а й передбачає участь фізичних і юридичних осіб, їх об’єднань та територіальних громад у порядку, установленому Конституцією України та законодавством. Характерними рисами регуляторного акта є його нормативна природа, спрямованість на невизначене коло суб’єктів і можливість неодноразового застосування. Регуляторна діяльність здійснюється у визначених законодавством процедурних формах і передбачає оцінювання результативності регуляторних рішень, а також перевірку їх відповідності публічним і приватним інтересам [2].

Регуляторна діяльність органу місцевого самоврядування Івано-Франківської міської ради ґрунтується на поєднанні загальних засад державної регуляторної політики із локальним нормативним регулюванням порядку прийняття регуляторних актів. Однією з її особливостей є наявність спеціального Положення, яким визначено процедури підготовки, розгляду, ухвалення, оприлюднення та відстеження результативності регуляторних актів міської ради та її виконавчих органів. Суттєве значення в цій діяльності надається обов’язковому оприлюдненню регуляторних актів і змін до них з метою забезпечення відкритості та участі суб’єктів господарювання і громадськості в регуляторному процесі. Регуляторна діяльність міської ради здійснюється на постійній основі та включає проведення базового, повторного і періодичного відстеження ефективності прийнятих регуляторних актів [3].

У класичній доктрині адміністративного права Франції близьким за змістом до досліджуваної категорії є «регламентний акт» (l’acte réglementaire). Він розглядається як різновид одностороннього адміністративного акта, спрямованого на встановлення загальних та абстрактних правил у певній сфері публічного адміністрування. Особливістю такого акта є його орієнтація не на конкретно визначених осіб, а на суб’єктів, об’єднаних певною юридичною ознакою, зокрема водіїв чи службовців окремих категорій. На відміну від нерегламентних актів (actes non réglementaires), які застосовують уже чинні норми до індивідуальних ситуацій, регламентні акти безпосередньо формують нові нормативні приписи. Саме предмет правового регулювання є головним критерієм розмежування цих двох видів адміністративних актів [4].

Французька адміністративно-правова доктрина виходить із того, що вирішальне значення має не найменування акта, а його фактичний зміст і юридичні наслідки. Регламентний характер акта визначається загальністю породжуваних ним правових наслідків, а не кількістю осіб, на яких він поширюється в певний момент часу. Водночас регламентні акти характеризуються динамічністю, оскільки можуть бути змінені або скасовані в разі потреби чи виявлення невідповідності правовим актам вищої юридичної сили. У зв’язку з цим у французькому праві особливого значення набуває контроль за законністю регламентів і можливість їх судового оскарження. Такий підхід спрямовано на забезпечення узгодженості нормативного масиву та підтримання принципу законності в діяльності публічної адміністрації [5].

Звертаючись до української правової системи, слід зазначити, що ані Конституція України, ані спеціальне законодавство не містять єдиного понятійного визначення владного суб’єкта, на якого покладається здійснення виконавчих функцій. У нормативно-правових актах України для позначення суб’єктів, які реалізують різні види виконавчої діяльності, застосовуються різні терміни. Зокрема, у законодавстві використовуються такі категорії, як «суб’єкт владних повноважень», «адміністративний орган», «суб’єкт підзаконної правотворчості» та «державний службовець» [6].

Отже, підзаконна правотворча діяльність адміністративних органів є важливою формою реалізації публічного адміністрування, спрямованою на забезпечення практичного виконання законів через їх конкретизацію та деталізацію в нормативно-правових актах. Підзаконні нормативно-правові акти займають самостійне місце в системі законодавства України та виконують функцію забезпечення ефективності й узгодженості правового регулювання суспільних відносин. Одним із проявів такої діяльності є регуляторна, яка передбачає розроблення, ухвалення та оцінювання результативності регуляторних актів з урахуванням балансу публічних і приватних інтересів. Практична реалізація регуляторної політики на місцевому рівні ґрунтується на спеціальних процедурах підготовки, оприлюднення та моніторингу ефективності відповідних актів.

Література

  1. Про правотворчу діяльність. Закон України від 24 серпня 2023 року № 3354-IX. Відомості Верховної Ради України. 2023. № 93. Ст. 364. Голос України. 19 вересня 2023 року. № 32. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3354-20
  2. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності : Закон України від 11 вересня 2003 року № 1160-IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 9. Ст. 79. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1160-15
  3. Про затвердження Положення про порядок прийняття регуляторних актів Івано-Франківської міської ради та її виконавчих органів : Рішення Івано-Франківської міської ради від 27 червня 2025 року № 105-53. Івано-Франківська міська рада. 2025. URL: https://www.namvk.if.ua/dt/1143752/
  4. Seiller B. Droit administratif. Tome 2 : L’action administrative. 8e édition. Paris : Presses Universitaires de France, 2021. Р.153-155, 186-188.
  5. Юридична природа регламентних актів в наукових працях французького вченого Бертрана Сейєра. Узагальнення та впорядкування О. В. Фелика. Академія адміністративно-правових наук, 2026. URL: https://www.ssaals.com.ua/pravo/yurydychna-pryroda[js]rehlamentnykh-aktiv-v-naukovykh-pratsiakh-frantsuzkoho-vchenoho-bertrana-seyiera-uzahalnennia-ta-vporiadkuvannia-o-v-felyka-seiller-b-droit-administratif-tome-2-l-action-admin/11000/
  6. Про державну службу. Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 4. Ст. 43. Голос України. 31 грудня 2015 року. № 250. 2026. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/889-19

 

КАЛЬЧУК Олексій Миколайович,

orcid.org/0009-0002-0582-8168

докторант Київського університету інтелектуальної власності та права

 

ПРОЦЕДУРИ КАДРОВОЇ РОБОТИ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ

Ефективне функціювання органів прокуратури безпосередньо залежить від якості кадрового забезпечення, яке реалізується через систему кадрових процедур. У сучасних умовах реформування органів прокуратури, трансформації публічної служби та підвищених суспільних вимог до професійності, доброчесності й неупередженості прокурорів особливого значення набуває чітке нормативне визначення, системність і прозорість процедур кадрової роботи. Водночас аналіз чинного законодавства України та наукових джерел свідчить про відсутність єдиного підходу до розуміння змісту, структури та правової природи процедур кадрової роботи в органах прокуратури.

На думку А. Рубан, процедури кадрової роботи в органах прокуратури становлять сукупність чітко визначених процедурних дій уповноважених працівників кадрових підрозділів, які реалізуються в установленому законодавством порядку та спрямовані на забезпечення прав і свобод людини, інтересів держави й суспільства, а їх результатом є ухвалення відповідного рішення та/або видання адміністративного акта. Водночас процедури кадрової роботи щодо прокурорів характеризуються наявністю низки проблемних аспектів, зумовлених недосконалістю та прогалинами правового регулювання. У зв’язку з цим забезпечення належного функціювання кадрових підрозділів органів прокуратури потребує внесення змін і доповнень до чинного законодавства, що регламентує діяльність прокуратури. Першочергова увага має бути приділена нормативному врегулюванню процедур добору кандидатів на посаду прокурора, їх призначення, а також порядку звільнення прокурорів із займаних посад [1].

К. Гарбузюк зазначає, що категорія «кадрова процедура» є складним і багатогранним явищем, зміст якого не може бути розкритий лише через один підхід. Науковиця підкреслює, що кадрові процедури в органах прокуратури поєднують у собі управлінську та правову складові. З одного боку, вони пов’язані з внутрішньою організацією діяльності прокуратури та мають адміністративно-управлінський характер, а з іншого – чітко врегульовані нормами права та спричиняють відповідні юридичні наслідки. Кожна кадрова процедура становить собою сукупність узаємопов’язаних заходів, спрямованих на реалізацію окремих завдань кадрового забезпечення. Водночас такі процедури відрізняються за своїм змістом, механізмом реалізації та правовими результатами. Їх застосування забезпечує системність і послідовність роботи з персоналом органів прокуратури та сприяє формуванню цілісної кадрової системи. З огляду на це, кадрові процедури визначаються як упорядкована система врегульованих законодавством управлінських заходів і дій, спрямованих на реалізацію завдань кадрового забезпечення та забезпечення законності у цій сфері [2].

І. Бригадир та І. Панова розглядають кадрові процедури як сукупність адміністративних і організаційних дій, що становлять основу кадрового менеджменту та забезпечують ефективне управління людськими ресурсами. До їх складу автори відносять формування штатного розпису, розроблення посадових інструкцій, оформлення трудових відносин, проведення атестації та професійної підготовки працівників, а також забезпечення дотримання вимог трудового законодавства й внутрішніх стандартів організації. Науковці визначають кадрові процедури як систему офіційно встановлених правил і механізмів, що регулюють усі етапи взаємодії між роботодавцем і працівником, починаючи з добору кандидатів та укладення трудового договору і завершуючи припиненням трудових правовідносин. Такі процедури забезпечують належну реалізацію кадрової політики установи, організації чи підприємства, сприяють дотриманню прав та обов’язків сторін трудових відносин і підтримують належний рівень організації праці та соціального захисту персоналу [3].

Процесуальну основу здійснення кадрової роботи в органах прокуратури становить Положення про організацію кадрової роботи в органах прокуратури України, затверджене наказом Генерального прокурора від 10 лютого 2022 року № 25. Зазначене Положення визначає ключові напрямки кадрової діяльності в органах прокуратури та встановлює її нормативно-правову основу, яку складають Конституція України, Кодекс законів про працю України, закони України «Про прокуратуру» та «Про державну службу», а також інші нормативно-правові акти. Відповідно до його положень кадрова робота охоплює процедури призначення прокурорів на посади, їх переміщення та переведення до інших органів прокуратури, а також призначення на адміністративні посади і звільнення з них. Окремими напрямками є зупинення повноважень прокурорів та їх звільнення з посад. Також Положення регламентує кадрову роботу в Тренінговому центрі прокурорів України та з персоналом державної служби в органах прокуратури. До сфери кадрових процедур також належать підвищення кваліфікації працівників, надання відпусток, застосування заохочень і заходів дисциплінарної відповідальності. Окремо врегульовано питання мобілізаційної підготовки та інші аспекти кадрової діяльності органів прокуратури [4].

Отже, кадрові процедури в органах прокуратури є важливим елементом забезпечення ефективної діяльності прокуратури та реалізації кадрової політики в цій сфері. Вони становлять собою систему правоврегульованих управлінських, адміністративних і організаційних дій, спрямованих на формування, розвиток і належне функціювання кадрового потенціалу органів прокуратури. Особливістю таких процедур є поєднання управлінської та правової складових, що зумовлює їх здійснення виключно у визначеному законодавством порядку та настання відповідних юридичних наслідків. Кадрові процедури охоплюють усі етапи проходження служби, починаючи від добору та призначення на посаду й завершуючи припиненням службових правовідносин, а також включають питання професійного розвитку, заохочення та відповідальності працівників. Їх реалізація забезпечує системність, послідовність і законність кадрової роботи, а також сприяє дотриманню прав та обов’язків учасників службових правовідносин.

Література

  1. Рубан А. Г. Проблемні питання адміністративних процедур кадрової роботи в органах прокуратури щодо прокурорів. Науковий вісник публічного та приватного права. Вип.3. Том.2. 2018. С.48–54
  2. Гарбузюк К. Г. До проблеми визначення поняття та видів кадрових процедур в органах Національної поліції. Юридична наука. 2020. №9. С.180–186.
  3. Бригадир І. В., Панова І. В. Система освітньої підготовки поліцейських на сучасному етапі: сьогодення та перспективи // Підготовка поліцейських в умовах реформування системи МВС України: зб. наук. пр. / МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ. Харків : ХНУВС, 2019. С. 163.
  4. Про затвердження Положення про організацію кадрової роботи в органах прокуратури України: Наказ Офісу Генерального прокурора від 10 лютого 2022 № 25 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0025905-22#Text

 

 

ЄГОРОВ Владислав Олександрович,

аспірант Київського університету інтелектуальні власності та права,

https://orcid.org/0009-0003-0028-1527

 

ПЕВНІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ АКТІВ ЦИВІЛЬНОГО СТАНУ В УКРАЇНІ

Сфера державної реєстрації актів цивільного стану в Україні характеризується значною нормативною деталізацією та багаторівневістю процедур, що зумовлює її складність для практичного застосування. Реєстраційні дії здійснюються різними суб’єктами, які діють у межах визначених законом повноважень і взаємодіють між собою через реєстри, інформаційні системи та документальні процедури.

Законодавство передбачає низку спеціальних режимів і процедур, що застосовуються залежно від місця проживання особи, юридичної ситуації та умов доступності адміністративних послуг. Водночас регулювання включає вимоги щодо точності персональних даних, належного документального підтвердження та своєчасності внесення відомостей. Наявність спеціальних правил для окремих категорій громадян та ситуацій свідчить про прагнення забезпечити універсальність та охопність правового регулювання. Загалом нормативна база створює комплексний правовий порядок, який визначає організацію, зміст і порядок здійснення державної реєстрації актів цивільного стану.

Раніше нами було окреслено ключові проблемні питання, що виникають у сфері державної реєстрації актів цивільного стану в умовах воєнного стану та децентралізаційних процесів в Україні. Попри розширення електронних сервісів і модернізацію законодавства, реєстраційні процедури залишаються складними у разі, коли один із подружжя є військовослужбовцем, перебуває за кордоном або на тимчасово окупованій території. Особливою проблемою визначено відсутність спрощеного механізму легалізації документів, виданих на окупованих територіях, що змушує громадян звертатися до суду для встановлення юридичних фактів. Також нами було вказано на потребу подальшого вдосконалення нормативного регулювання з метою забезпечення швидкого та зручного доступу до адміністративних послуг. Простежується публічносервісний підхід, відповідно до якого центром реформи є людина та її потреби [1].

Т. Карабіна розкрила особливості реєстрації юридичних фактів органами державної реєстрації актів цивільного стану та визначила ключові проблеми, що виникають у цій сфері. Акцентує на труднощах у здійсненні реєстраційних дій для осіб, які перебувають на тимчасово окупованих територіях або в районах активних бойових дій, де органи РАЦС об’єктивно не можуть виконувати свої повноваження. Проблемою визначено також неможливість належної індивідуалізації громадян у цивільних і сімейних правовідносинах унаслідок відсутності доступу до реєстраційних послуг.

Підкреслюється, що наявні гарантії для внутрішньо переміщених осіб і мешканців окупованих територій залишаються формальними, оскільки фактичні умови не дозволяють реалізувати право на державну реєстрацію. Звертається увага на складність підтвердження юридичних фактів, що відбулися на непідконтрольних територіях, та залежність громадян від документів, виданих органами, акти яких визнаються недійсними. Наголошується на потребі розроблення стратегії вдосконалення законодавства щодо реєстрації актів цивільного стану в умовах воєнного стану й окупації [2].

У Законі України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» проблемні питання виявляються через норми, які визначають обов’язковість державної реєстрації і водночас покладають на заявника обов’язок подання документів, що підтверджують юридичні факти, що може ускладнювати реалізацію права в окремих життєвих ситуаціях. Закон установлює, що актовий запис є безспірним доказом до його спростування в судовому порядку, що породжує потребу судового звернення для оскарження чи виправлення даних. Особливості реєстрації за кордоном і встановлення спеціальних процедур у дипломатичних і консульських установах свідчать про існування відмінностей у доступі до реєстраційних послуг залежно від місця перебування громадян.

Закон передбачає передання персональних даних із реєстру до податкових, статистичних, військових та інших органів, що вимагає точності та своєчасності внесення відомостей, інакше можуть виникати помилки в цих взаємодіях. Наявність окремих строків для внесення відомостей залежно від суб’єкта, який складає актовий запис (РАЦС, органи місцевого самоврядування, консульські установи), зумовлює різний порядок оброблення даних. Також Закон визначає, що державна реєстрація здійснюється лише за умови подання передбачених документів, що унеможливлює проведення реєстрації без їх наявності [3].

У положеннях Порядку ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян проблемні питання виявляються через вимогу внесення значного обсягу персональних даних, що потребує точності та своєчасності їх отримання від різних органів, включаючи податкові та демографічні реєстри. Установлені строки внесення відомостей від консульських установ, виконавчих органів місцевого самоврядування та судів є різними, що створює різні режими оброблення інформації й потребує узгодженості дій усіх суб’єктів. Порядок передбачає обов’язковість внесення змін і доповнень одночасно до актового запису та Реєстру, що ускладнює процес у разі недоступності первинних даних або необхідності підтвердження судовими рішеннями. Окремі положення вимагають коригування помилок у витягу у визначений строк, що покладає на отримувача обов’язок оперативного реагування. Також Порядок установлює, що відсутність відомостей про реєстраційний номер платника податків чи унікальний номер запису не є підставою для невнесення запису, що вказує на складність роботи з неповними даними. Крім того право на отримання витягів обмежується віком, наявністю родинних зв’язків і певними правовими статусами, що визначає різні умови доступу до інформації та впливає на порядок документального підтвердження [4].

Проблеми у сфері державної реєстрації актів цивільного стану виявляються через значну фрагментованість суб’єктів, які здійснюють реєстрацію, включаючи відділи Мін’юсту, органи місцевого самоврядування та консульські установи, що вимагає узгодження строків і порядків внесення актових записів. Норми Правил передбачають складну багаторівневу процедуру перевірки документів та персональних даних, зокрема у випадках розбіжностей між даними заяви, паспорта та паперового носія актового запису, що створює додаткові етапи уточнення та внесення змін. Однією з труднощів є обмеження щодо підстав проведення реєстрації, оскільки відмова допускається при суперечності вимогам законодавства або відсутності повноважень, що передбачає обов’язкове письмове мотивування.

Правила висувають жорсткі вимоги до оформлення актових записів заборону скорочень, виправлень і підчисток, що ускладнює роботу у випадках помилкового зазначення відомостей або технічних неточностей. Окремі процедури ускладнюються потребою використання рішень суду, які мають надходити виключно в електронній формі через інформаційну взаємодію реєстрів, а за відсутності рішення реєстрація підлягає відмові. Також складність виникає у період воєнного стану, коли допускається паперова форма актового запису без доступу до Реєстру, що потребує подальшого обов’язкового внесення запису та додаткових відміток про причини такої реєстрації [5].

Узагальнюючи викладене можна констатувати, що правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану формує складну структуру процедур і взаємодій, у межах якої кожен елемент має юридично значущий характер. Система охоплює різні категорії суб’єктів та передбачає різні порядки дій залежно від їх статусу й місця перебування. Особливості реєстрації ускладнюються потребою документального підтвердження подій, що підлягають реєстрації, та залежністю від доступності адміністративних сервісів. Значну роль відіграють вимоги щодо точності та своєчасності внесення персональних даних, які мають забезпечувати подальшу взаємодію з іншими органами. Виявлені особливості свідчать про потребу гармонізації окремих процедур і забезпечення їх доступності в умовах змінних обставин. Загалом система демонструє поєднання формалізованих процедур і потреби їх практичної адаптації до сучасних умов.

Література

  1. Єгоров В. О. Проблемні питання, що виникають у сфері державної реєстрації актів цивільного стану. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2024. Вип. 84, ч. 1. С. 278–283. DOI: https://doi.org/10.24144/2307-3322.2024.84.1.41
  2. Карабін Т. О. Правовідносини у сфері реєстрації актів цивільного стану: аналіз юридичних фактів. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2023. Вип. 80, ч. 1. С. 472–476. DOI: https://doi.org/10.24144/2307-3322.2023.80.1.71
  3. Про державну реєстрацію актів цивільного стану : Закон України від 01 липня 2010 № 2398-VI. Верховна Рада України. 2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2398-17
  4. Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян : Постанова Кабінету Міністрів України; Порядок від 22 серпня 2007 № 1064. Верховна Рада України. 2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/1064-2007-%D0%BF
  5. Про затвердження Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні : Наказ Міністерства юстиції України; Правила, Форма типового документа, Заява, Повідомлення, Висновок, Список від 18 жовтня 2000 № 52/5. Верховна Рада України. 2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/z0719-00

 

 

МІЛОЦЬКИЙ Олег Леонідович,

аспірант Київського університету інтелектуальної власності та права

 

СТРОКИ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ І РІШЕНЬ ІНШИХ ОРГАНІВ В УКРАЇНІ

Строки виконання судових рішень і рішень інших органів є однією з ключових гарантій ефективного правового захисту та реалізації принципу верховенства права. Вони відображають рівень організації судової системи та спроможність держави забезпечити реальне відновлення порушених прав. Правильне визначення та дотримання строків виконання сприяє зміцненню довіри до правосуддя й запобігає зловживанням чи бездіяльності з боку учасників виконавчого провадження. Нормативне регулювання цієї сфери охоплює як процесуальні, так і матеріальні аспекти, спрямовані на своєчасність та обов’язковість виконання рішень. Строки є інструментом забезпечення належного балансу між інтересами стягувача та боржника. Їх дотримання забезпечує результативність судового контролю та стабільність правопорядку. Саме тому строки виконання рішень розглядаються як фундаментальний елемент системи правосуддя України.

І. Черненко визначив строки виконання судових рішень як складову належної правової процедури, що забезпечує фактичне відновлення порушених прав і свобод особи. Зазначено, що своєчасне виконання рішень є належною умовою реалізації принципу верховенства права та гарантією ефективності правосуддя. Наголошує, що строки виконання визначаються законодавчо і мають забезпечити баланс між правами стягувача та обов’язками боржника. Недотримання строків виконання розглядається як порушення встановленої процедури та підстава для застосування заходів примусу і юридичної відповідальності. Строки виконання судових рішень пов’язані з діяльністю уповноважених органів і є критерієм результативності судового контролю. Правові гарантії дотримання строків виконання рішень є ключовим елементом системи забезпечення їх реальної дії в Україні [1].

Д. Іщенко проаналізував строки виконання судових рішень про стягнення аліментів у контексті забезпечення справедливого балансу між правами стягувача та боржника. Наголосив, що своєчасне виконання таких рішень є складовою права на справедливий суд, передбаченого статтями 6 та 13 ЄКПЛ. У процесі виконання рішень строки безпосередньо пов’язані з дотриманням прав людини, оскільки затримки можуть порушити право на ефективний засіб юридичного захисту. Розглядається, що нові повноваження виконавців, запроваджені законодавчими змінами, впливають на порядок і строки виконання рішень, дозволяючи оперативніше реагувати на ухилення боржника від сплати аліментів. Разом із тим установлення факультативного судового контролю після винесення постанов виконавця створює ризики зловживань та впливає на своєчасність виконання. Підкреслюється, що строки виконання мають забезпечувати пропорційність між швидкістю реагування та дотриманням прав сторін. Дотримання строків є необхідною умовою ефективності виконавчого провадження у справах щодо стягнення аліментів [2].

Закон України «Про виконавче провадження» визначає строки виконання судових рішень як один із ключових елементів ефективності примусового виконання. У ньому передбачено, що виконавче провадження є завершальною стадією судового процесу, спрямованою на реальне забезпечення рішень судів та інших органів у межах установлених часових меж. Закон підкреслює потребу дотримання розумних строків при вчиненні виконавчих дій, що гарантує своєчасне поновлення порушених прав осіб. Він охоплює порядок добровільного і примусового виконання, установлює часові межі пред’явлення документів, прийняття їх до виконання, здійснення окремих виконавчих дій та завершення провадження. Належне дотримання строків розглядається як одна з основних засад справедливого та ефективного виконання рішень, що забезпечує баланс між правами стягувача та боржника. Загалом Закон створює комплексну систему регулювання строків, покликану гарантувати обов’язковість і своєчасність реалізації судових рішень в Україні [3].

Цивільний процесуальний кодекс України визначає строки виконання судових рішень як складову забезпечення обов’язковості судового рішення та своєчасності правосуддя. Кодекс установлює, що судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України та підлягають виконанню у порядку і строки, визначені законом. У його положеннях підкреслюється принцип розумності строків розгляду і вирішення справ, що поширюється на всі стадії процесу від розгляду до виконання. Суд, здійснюючи правосуддя, керується завданням цивільного судочинства своєчасним захистом прав і свобод осіб, що виключає безпідставне затягування процесу. Положення Кодексу зобов’язують учасників судового процесу діяти добросовісно та не зловживати процесуальними правами, щоб не порушувати встановлені строки судового розгляду й виконання рішень. Пропорційність і диспозитивність судочинства передбачають дотримання балансу між правами сторін і швидкістю процесуальних дій. Виконання судових рішень забезпечується в межах визначених процесуальних строків, що гарантують реалізацію принципу верховенства права. Кодекс створює цілісну систему регулювання строків, спрямовану на ефективне, справедливе та своєчасне здійснення судового захисту [4].

Отже, строки виконання рішень мають фундаментальне значення для забезпечення реальної дії правосуддя та ефективності правового захисту. Вони є гарантією своєчасного поновлення порушених прав, запобігаючи бездіяльності та зволіканню уповноважених органів. Дотримання строків сприяє підтриманню довіри до системи правосуддя та забезпечує належний баланс між інтересами сторін. Своєчасність виконання рішень є проявом принципу верховенства права та показником результативності судового контролю. Недотримання встановлених часових меж створює підстави для відповідальності та підриває ефективність правозастосування. Правове регулювання строків спрямоване на узгодження процесуальних гарантій із реальними можливостями їх виконання. Визначення та контроль за дотриманням строків формують основу належної правової процедури. Своєчасне виконання рішень є необхідною умовою забезпечення справедливості, стабільності та дієвості правової системи.

Література

  1. Черненко І.В. Правові гарантії забезпечення виконання судового рішення. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2025. Вип. 87, ч. 1. С. 311–316. УДК 347.9. DOI: https://doi.org/10.24144/2307-3322.2025.87.1.46
  2. Іщенко Д. Ю. Виконання судових рішень про стягнення аліментів в Україні: аналіз актуальних питань. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2019. Т. 3. С. 63–69. УДК 347.9. DOI: 10.18523/2617-2607.2019.3.63-69
  3. Про виконавче провадження : Закон України; Перелік від 02 червня 2016 № 1404-VIII. Верховна Рада України. 2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/1404-19
  4. Цивільний процесуальний кодекс України : Кодекс України; Кодекс, Закон від 18 березня 2004 № 1618-IV. Верховна Рада України. 2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/1618-15

 

 

 

ЧЕРНЯК Оксана Олегівна,

адвокат, PhD, викладач-сумісник кафедри адміністративного права, інтелектуальної власності та цивільно-правових дисциплін Київського університету інтелектуальної власності та права,

ORCID ID: 0000-0003-0991-4477

 

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ ЮВЕНАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Забезпечення прав, свобод і законних інтересів дітей належить до пріоритетних напрямків діяльності сучасної держави та є важливою складовою реалізації соціальної функції публічної влади. Особливого значення в цьому контексті набуває ювенальна діяльність, спрямована на захист дітей, профілактику правопорушень серед неповнолітніх і створення умов для їхнього всебічного розвитку і соціалізації. Ефективність здійснення такої діяльності безпосередньо залежить від належного нормативно-правового регулювання, чіткого визначення компетенції уповноважених суб’єктів і налагодження механізмів їх взаємодії. Організаційно-правові засади ювенальної діяльності формуються під впливом міжнародних стандартів у сфері захисту прав дитини та національного законодавства України. Дослідження відповідних правових і організаційних механізмів має важливе значення для вдосконалення системи забезпечення прав дітей та підвищення ефективності діяльності суб’єктів ювенальної сфери.

І. Іщенко зазначає, що ювенальна діяльність в Україні є відносно новим соціально-правовим інститутом, спрямованим на запобігання правопорушенням серед дітей та забезпечення їхнього захисту від різноманітних факторів небезпеки. Підкреслює, що її організаційно-правову основу становить система спеціально уповноважених суб’єктів публічного адміністрування, серед яких провідне місце займають підрозділи ювенальної превенції Національної поліції України. Наголошує, що нормативне регулювання ювенальної діяльності здійснюється значною кількістю міжнародних, законодавчих і підзаконних актів, які регламентують суміжні суспільні відносини у сфері охорони дитинства та профілактики правопорушень. Звертає увагу на розпорошеність відповідних адміністративно-правових норм у різних нормативних актах і відсутність єдиного спеціального Закону, який би комплексно визначав засади ювенальної превенції. Зазначає, що система суб’єктів ювенальної діяльності охоплює органи державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронні органи, служби у справах дітей, заклади освіти та інші установи й організації [1].

Ю. Мех зазначає, що організаційно-правові засади здійснення ювенальної діяльності в Україні становлять сукупність правових норм, які визначають правові основи функціювання уповноважених підрозділів Національної поліції у справах дітей, їх завдання, структуру, повноваження, права та обов’язки. Підкреслює, що ювенальна діяльність реалізується через систему спеціалізованих підрозділів, діяльність яких спрямована на превенцію правопорушень серед дітей, виявлення протиправних діянь та захист дітей від правопорушень. Наголошує, що правове регулювання цієї сфери здійснюється за допомогою численних законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, які визначають порядок організації та функціонування відповідних підрозділів. Ю. Мех звертає увагу на використання в адміністративно-правовому регулюванні терміна «ювенальна превенція», який відображає основне функційне призначення зазначених суб’єктів. Відзначає, що ювенальна поліція не є окремим правоохоронним органом, а функціонує як спеціалізований структурний елемент Національної поліції України [2].

Закон України «Про охорону дитинства» визначає засади, установлюючи охорону дитинства як стратегічний загальнонаціональний пріоритет. У положеннях акта закріплено систему правових, організаційних, соціальних та економічних заходів, спрямованих на забезпечення належних умов життя, розвитку та виховання дітей. Закон визначає коло суб’єктів, відповідальних за реалізацію державної політики у сфері захисту прав дітей, серед яких центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, служби у справах дітей та інші установи. Особлива увага приділяється забезпеченню найкращих інтересів дитини як основоположному принципу здійснення ювенальної діяльності. Нормативні положення передбачають механізми захисту дітей від усіх форм насильства, експлуатації, бездоглядності та втягнення у протиправну діяльність. Закон також регламентує взаємодію уповноважених органів у питаннях реалізації державної політики щодо охорони дитинства та захисту прав дітей. Водночас документ визначає правові засади функціювання системи заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту, виховання та всебічного розвитку дитини [3].

«Конвенція про права дитини» визначає міжнародні організаційно-правові засади здійснення ювенальної діяльності, спрямованої на забезпечення прав, свобод та законних інтересів дітей. У документі закріплено обов’язок держав вживати необхідних законодавчих, адміністративних і соціальних заходів для реалізації прав дитини та їх ефективного захисту. Конвенція встановлює принцип пріоритетності найкращих інтересів дитини під час прийняття будь-яких рішень державними, адміністративними чи судовими органами. Особлива увага приділяється забезпеченню захисту дітей від дискримінації, насильства, експлуатації та інших форм порушення їхніх прав. Документ передбачає функціювання системи органів, установ і служб, відповідальних за піклування про дітей та забезпечення їхнього добробуту. Окремі положення регламентують гарантії прав дітей у сфері освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення та правосуддя щодо неповнолітніх. Конвенція також визначає потребу міжнародної співпраці держав у сфері забезпечення та захисту прав дитини [4].

Закон України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» визначає організаційно-правові засади здійснення ювенальної діяльності через систему спеціально уповноважених органів, служб та установ, на які покладається соціальний захист дітей і профілактика правопорушень серед них. Закон установлює перелік суб’єктів ювенальної діяльності, до яких належать служби у справах дітей, уповноважені підрозділи органів Національної поліції, суди та спеціальні установи для дітей. У документі закріплено принципи діяльності таких органів, серед яких – законність, гласність, конфіденційність інформації про дітей та недопустимість приниження їх честі й гідності. Закон визначає компетенцію органів і служб у справах дітей щодо координації заходів соціального захисту, ведення обліку дітей та забезпечення їх прав і законних інтересів. Окремі положення регламентують діяльність спеціальних установ, призначених для соціальної, психологічної, медичної та правової реабілітації дітей. Нормативний акт також установлює засади кадрового, матеріального та фінансового забезпечення діяльності органів і установ, які здійснюють ювенальну діяльність [5].

Отже, організаційно-правові засади здійснення ювенальної діяльності в Україні формуються на основі міжнародних стандартів у сфері захисту прав дитини та положень національного законодавства. Їх зміст охоплює систему правових норм, які визначають принципи, суб’єктів, форми та механізми реалізації державної політики щодо забезпечення прав і законних інтересів дітей. Важливе місце в цій системі займають спеціально уповноважені органи та установи, діяльність яких спрямована на профілактику правопорушень серед дітей, їх соціальний захист і реабілітацію. Нормативне регулювання ювенальної діяльності здійснюється через сукупність міжнародних угод, законів і підзаконних нормативно-правових актів, які визначають компетенцію відповідних суб’єктів та порядок їх взаємодії. Основоположними принципами такої діяльності є забезпечення найкращих інтересів дитини, законність, гуманізм, конфіденційність і недопустимість приниження честі й гідності дітей.

 

 

Література

  1. Іщенко І. В. Адміністративно-правові засади здійснення підрозділами Національної поліції України ювенальної превенції : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право». Харків : Харківський національний університет внутрішніх справ, 2019. 40 с.
  2. Мех Ю. В. Адміністративно-правове регулювання діяльності ювенальної поліції в Україні // Аналітично-порівняльне правознавство. 2025. № 3. Ч. 2. С. 166–169. DOI: 10.24144/2788-6018.2025.03.2.27.
  3. Про охорону дитинства : Закон України від 26 квітня 2001 № 2402-III. Верховна Рада України. 2026. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2402-14
  4. Конвенція про права дитини : Конвенція; ООН від 20 листопада 1989. Верховна Рада України. 2026. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/995_021
  5. Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей : Закон України від 24 січня 1995 № 20/95-ВР. Верховна Рада України. 2026. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/20/95-%D0%B2%D1%80

 

 

БУРЛА Ілля Григорович,

доктор філософії у галузі «Право»,

старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту морського та космічного права,

ОРСІД: 0009-0006-5905-2843

 

ЗМІСТ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ  ЖИТЛОВОГО БУДІВНИЦТВА

Публічне адміністрування житлового будівництва в Україні становить комплексне та багатогранне явище, яке охоплює правові, організаційні й управлінські механізми, спрямовані на задоволення публічного інтересу у сфері формування життєвого середовища населення. Система управління у сфері будівництва передбачає діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, уповноважених суб’єктів господарювання та громадян, взаємодія яких здійснюється відповідно до норм адміністративного і містобудівного законодавства. Її зміст охоплює процеси планування, регулювання, координації, ліцензування, контролю та реалізації інфраструктурних проєктів, що забезпечують матеріальну основу соціально-економічного розвитку держави.

Публічне адміністрування у сфері будівництва розглядається як сукупність владно-розпорядчих, регуляторних, організаційних та сервісних заходів, що здійснюються суб’єктами публічної адміністрації з метою забезпечення безпечного, якісного та законного виконання будівельних робіт. Потреба такого адміністративного впливу зумовлюється значною суспільною важливістю будівельної діяльності, її потенційними ризиками, а також вагомим значенням для економічного та соціального розвитку держави. До кола суб’єктів публічного адміністрування віднесено органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, уповноважені підприємства та посадових осіб, які реалізують надані їм функції та повноваження. Особлива увага приділяється їх адміністративно-правовому статусу, що охоплює компетенцію, права, обов’язки, відповідальність і взаємодію з іншими галузями правового регулювання. Адміністративний вплив поширюється на всі етапи здійснення будівельної діяльності та передбачає використання як стимулюючих, так і примусових методів регулювання. Важливими напрямками розвитку цієї сфери визначаються цифровізація процесів та забезпечення відкритості дозвільних процедур [1].

З. Щепановський звертає увагу на потребу нормативного визначення поняття «будівництво житла» в адміністративно-правовій площині, оскільки чинне законодавство України не містить його чіткого та однозначного тлумачення. Науковець пропонує впорядковану класифікацію житлового будівництва залежно від суб’єкта замовлення, джерел фінансування, соціального призначення, виду житла та способу підготовки об’єктів до введення в експлуатацію. Акцентується увага на потребі поєднання приватноправових і публічно-правових підходів до регулювання житлових відносин, що зумовлює потребу в комплексному міждисциплінарному дослідженні відповідної сфери. Під поняттям «житло» він розуміє опалюване приміщення, придатне для постійного проживання впродовж року та таке, що відповідає встановленим санітарно-гігієнічним і технічним стандартам. Водночас категорія «будівництво» охоплює не лише створення нових об’єктів, а й проведення реконструкції, капітального ремонту та перепланування існуючих приміщень. Необхідною умовою при цьому є забезпечення придатності житла для його подальшого використання за призначенням [2].

Публічне адміністрування житлового будівництва в Україні розглядається як адміністративна діяльність уряду, Державної інспекції архітектури та містобудування України, органів місцевого самоврядування та інших уповноважених суб’єктів, що здійснюється відповідно до норм адміністративного права. Обґрунтовується, що його зміст охоплює три основні складові: надання адміністративних послуг, розпорядчу діяльність та виконання виконавчих функцій. Значна увага приділяється нормативно-правовій основі, яку формують законодавство у сфері містобудування, будівельні норми, земельне законодавство та підзаконні нормативно-правові акти. Адміністративні послуги, зокрема пов’язані з виданням дозвільних документів на будівництво, визначаються як один із ключових інструментів реалізації прав та обов’язків учасників будівельної діяльності. Розпорядча діяльність пов’язується з формуванням процедур і порядків здійснення дозвільних процесів, особливо в умовах воєнного стану. Виконавча функція включає територіальне планування, моніторинг, ліцензування, атестацію та контроль з дотриманням вимог законодавства у сфері будівництва [3].

Закон України «Про основи містобудування» розглядає публічне адміністрування житлового будівництва як діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання та громадян, спрямовану на формування належного життєвого середовища для населення. До основних напрямів містобудівної діяльності віднесено планування і забудову територій, розвиток інженерної та соціальної інфраструктури, а також охорону об’єктів культурної спадщини. Державне регулювання у цій сфері передбачає координацію діяльності учасників містобудівного процесу, підготовку та затвердження програм розвитку і містобудівної документації, а також контроль за їх реалізацією. Важливого значення набувають питання збереження історично сформованого середовища та забезпечення екологічної безпеки під час здійснення забудови. У процесі реалізації адміністративної діяльності враховуються інтереси держави, територіальних громад і приватних осіб, а також забезпечуються належний рівень інформування населення та його участь в ухваленні рішень [4].

Житловий кодекс України визначає, що публічне адміністрування у сфері житлового будівництва реалізується через діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування та інших уповноважених суб’єктів, які забезпечують формування і реалізацію державної житлової політики. Основною метою житлового законодавства є гарантування права громадян на житло та забезпечення ефективного використання житлового фонду. Регулювання житлових відносин охоплює питання надання житлових приміщень, здійснення державного контролю за використанням і збереженням житлового фонду, а також ведення обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов. Значна роль у цій сфері належить органам місцевого самоврядування, які здійснюють управління житловим фондом, організовують проведення ремонтних робіт і контролюють діяльність житлово-будівельних кооперативів [5].

Отже, публічне адміністрування житлового будівництва в Україні становить собою систему правових, організаційних та управлінських механізмів, спрямованих на забезпечення публічного інтересу у сфері формування належного життєвого середовища населення. Його реалізація здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування й іншими уповноваженими суб’єктами на основі норм адміністративного, містобудівного та житлового законодавства. Зміст такої діяльності охоплює планування територій, регулювання та координацію будівельних процесів, надання адміністративних послуг, ліцензування, моніторинг і контроль за дотриманням встановлених вимог. Важливе значення у цій сфері мають дозвільні процедури, нормативно-правове забезпечення, територіальне планування та розвиток інженерної й соціальної інфраструктури. Особливу увагу приділено забезпеченню безпечності та якості будівництва, збереженню культурної спадщини, екологічній безпеці, цифровізації адміністративних процедур і відкритості діяльності органів публічної адміністрації.

Література

  1. Лавренікова О.С. Публічне адміністрування будівництва в Україні: дис. … д-ра філософії / Науковий керівник В.Ю. Оксінь. Київ: Науково-дослідний інститут публічного права, 2020. 261 с.
  2. Щепановський З.В. Адміністративно-правовий зміст поняття «будівництво житла». Науковий вісник Публічного та приватного права. 2023. № 6(1). С. 1145–1150.
  3. Бурла І.Г. Поняття та зміст публічного адміністрування житлового будівництва в Україні // Правові новели : науковий юридичний журнал. 2024. № 22. С. 83–88. DOI: https://doi.org/10.32782/ln.2024.22.11
  4. Про основи містобудування : Закон України від 16 листопада 1992 № 2780-XII. Верховна Рада України. 2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2780-12
  5. Житловий Кодекс України : Кодекс України; Закон, Кодекс від 30 червня 1983 № 5464-X. Верховная Рада України. 2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/5464-10

 

 

ОНИЩУК Олександр Олександрович,

кандидат юридичних наук, доцент, старший науковий співробітник

Науково-дослідного інституту морського та космічного права,

здобувач наукового ступеня доктора наук

https://orcid.org/0009-0004-1615-305X

 

ПЕВНІ АСПЕКТИ КОНТРОЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ У СФЕРІ НОТАРІАТУ
В УКРАЇНІ

Нотаріат посідає важливе місце у правовій системі України та виконує функцію посвідчення прав, юридичних фактів і вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної достовірності та належної правової сили. Його діяльність спрямована на забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, запобігання правопорушенням та утвердження принципу законності у суспільних відносинах. У процесі розвитку національної правової системи функціональне призначення нотаріату поступово розширюється, що обумовлює потребу в удосконаленні окремих напрямів його діяльності та механізмів їх реалізації. Одне з провідних місць у цій системі займає контрольна функція, спрямована на забезпечення дотримання вимог законодавства під час здійснення нотаріальної діяльності. Ефективна реалізація контрольних повноважень сприяє забезпеченню законності нотаріальних дій, підвищенню рівня їх достовірності та зміцненню юридичної визначеності у сфері нотаріальних правовідносин.

Л. Кияниця відзначає особливе місце нотаріату у правовій системі України, що зумовлено поєднанням у його діяльності приватноправових і публічно-правових засад. Учений наголошує, що функційне призначення нотаріату полягає в забезпеченні безспірного характеру цивільних правовідносин, достовірності нотаріальних актів та юридичної вірогідності документів, оформлених із дотриманням установлених законодавством процедур. Підкреслює, що здійснення нотаріальної діяльності можливе виключно у сфері безспірної юрисдикції, а її основним завданням є офіційне посвідчення прав і юридично значущих фактів без розгляду та вирішення правових конфліктів між сторонами. Також звертається увага на обов’язок держави забезпечити належні організаційні та правові умови для незалежного, об’єктивного й повного встановлення нотаріусом обставин, необхідних для вчинення нотаріальної дії. Окремо зазначається, що медіаційна діяльність не належить до функцій нотаріату та може здійснюватися нотаріусом лише самостійно й у порядку, передбаченому спеціальним законодавством [1].

М. Долинська зазначає, що функції нотаріату відображають ключові напрямки діяльності нотаріальної системи та визначають її роль і значення у правовій системі України. Підкреслюється, що зміст нотаріальної діяльності полягає у здійсненні правоохоронної та правозахисної діяльності, спрямованої на забезпечення охорони та захисту цивільних прав і законних інтересів фізичних осіб, юридичних осіб та держави. Наголошує, що функції нотаріату класифікуються на загальносоціальні та спеціальнонотаріальні, а за характером впливу на цивільні правовідносини поділяються на регулятивну, охоронну та контрольну. Окреме місце відводиться консультаційній, правоохоронній, правореалізаційній, профілактично-превентивній функціям, а також функціям забезпечення безспірності правовідносин, доказової сили документів і виконання фіскальних завдань. Зазначається, що всі функції нотаріату перебувають у тісному взаємозв’язку, мають системний характер та забезпечують належне виконання завдань, покладених на інститут нотаріату [2].

Порядок учинення нотаріальних дій нотаріусами України визначає функційне призначення нотаріуса через установлення процедур і правил здійснення нотаріальної діяльності відповідно до вимог законодавства. Цим нормативним актом закріплено повноваження щодо посвідчення правочинів, видання свідоцтв, учинення посвідчувальних і виконавчих написів, а також здійснення інших нотаріальних дій, передбачених законом. Документ передбачає здійснення нотаріусом установлення особи учасників нотаріального процесу, перевірки їх цивільної дієздатності, повноважень представників та справжності волевиявлення сторін. Також визначено обов’язок перевірки поданих документів, витребування необхідних відомостей і забезпечення відповідності нотаріальних дій вимогам чинного законодавства. Окремо врегульовано порядок реєстрації нотаріальних дій, оформлення посвідчувальних написів та видання документів, що підтверджують факт їх учинення. Крім того передбачено право нотаріуса відмовити у вчиненні нотаріальної дії у випадках, установлених законом, з одночасним роз’ясненням заінтересованим особам порядку оскарження такого рішення [3].

Закон України «Про нотаріат» розглядає контрольну функцію як один із елементів державного регулювання у сфері нотаріальної діяльності. Її зміст полягає у здійсненні контролю за організацією діяльності нотаріату, проведенні перевірок діяльності нотаріусів, дотриманні ними порядку вчинення нотаріальних дій та виконанні вимог нотаріального діловодства. Законодавством визначено, що відповідні контрольні повноваження реалізуються Міністерством юстиції України та його територіальними органами, які здійснюють перевірки та організаційний нагляд у зазначеній сфері. До структури контрольної функції також належить визначення кола органів і посадових осіб, наділених повноваженнями щодо здійснення контролю за нотаріальною діяльністю. У межах реалізації контрольних заходів нотаріуси зобов’язані надавати на вимогу уповноважених органів необхідні документи, інформацію та пояснення. Крім того контрольна функція спрямована на забезпечення дотримання вимог професійної етики, правил ведення нотаріального діловодства та встановлених законодавством процедур здійснення нотаріальної діяльності [4].

У Правилах ведення нотаріального діловодства контрольна функція не виокремлюється як самостійний напрямок діяльності нотаріату, проте її зміст відображений у положеннях, що регламентують контроль за дотриманням установленого порядку ведення нотаріальної документації. Документ передбачає проведення перевірок щодо наявності, стану, обліку, зберігання та передачі документів нотаріального діловодства під час їх приймання або передавання іншій особі чи установі. Правила покладають на нотаріусів обов’язок інформувати територіальні органи Міністерства юстиції України про випадки втрати документів та вживати заходів для усунення відповідних наслідків. Окремими положеннями врегульовано порядок проведення перевірок комісіями у разі зміни відповідальних осіб, ліквідації державних нотаріальних контор або передання документів до державних нотаріальних архівів. Контрольний зміст мають також норми, що стосуються перевірки порядку зберігання спеціальних бланків нотаріальних документів, стану архівних матеріалів та належного матеріально-технічного забезпечення нотаріальної діяльності [5].

Отже, нотаріат є важливим інститутом правової системи України, діяльність якого спрямована на посвідчення прав, юридичних фактів та інших нотаріальних дій з метою забезпечення їх юридичної достовірності, захисту прав і законних інтересів учасників правовідносин та зміцнення законності. Наукові підходи підкреслюють особливе місце нотаріату, що зумовлене поєднанням у його діяльності приватноправових і публічно-правових засад, а також здійсненням повноважень виключно у сфері безспірної юрисдикції. Функції нотаріату відображають основні напрямки його діяльності та охоплюють правоохоронну, правозахисну, регулятивну, охоронну, контрольну, консультаційну, профілактичну та інші спеціальні функції, які перебувають у тісному взаємозв’язку між собою. Нормативне регулювання нотаріальної діяльності визначає порядок посвідчення правочинів, перевірки правосуб’єктності учасників, установлення дійсності їх волевиявлення, оформлення нотаріальних документів та здійснення інших нотаріальних дій.

Література

  1. Кияниця Л. В. Роль і значення функцій нотаріату в правовій системі України // Часопис Київського університету права. 2023. № 3. С. 179–185. DOI: 10.36695/2219-5521.3.2023.37.
  2. Долинська М. С. Функції українського нотаріату: поняття та види // Форум права. 2011. № 4. С. 208–212. URL: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-4/11dmcptv.pdf
  3. Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України : Наказ Міністерства юстиції України; Порядок від 22 лютого 2012 № 296/5. Верховна Рада України. 2026. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/z0282-12
  4. Про нотаріат : Закон України від 02 вересня 1993 № 3425-XII. Верховна Рада України. 2026. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/3425-12
  5. Про затвердження Правил ведення нотаріального діловодства : Наказ Міністерства юстиції України; Правила, Форма типового документа, Акт, Довідка, Реєстр, Свідоцтво, Протокол, Перелік, Рекомендації, Справа, Опис, Форма від 22 грудня 2010 № 3253/5. Верховна Рада України. 2026. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/z1318-10

 

 

 

ОСТРИЙ Тарас Віталійович,

аспірат Київського університету інтелектуальної власності та права

 

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ПІЛЬГИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ В УКРАЇНІ

Соціальний захист осіб, які проходять військову службу, займає важливе місце у системі публічного адміністрування, оскільки безпосередньо пов’язаний із виконанням конституційного обов’язку щодо оборони та захисту держави. Особливості проходження військової служби зумовлюють наявність підвищених фізичних, психологічних і соціальних ризиків, що потребує належного рівня державної підтримки та компенсаційних механізмів. У таких умовах соціальні гарантії, пільги та компенсації набувають значення не лише інструментів соціальної політики держави, а й важливих елементів правового статусу військовослужбовців. Їх основним призначенням є створення належних умов для життєдіяльності осіб, які проходять військову службу, забезпечення соціальної стабільності та підтримання належного рівня мотивації до виконання службових обов’язків.

О. Передерій дослідив особливості сучасної системи нормативно-правового регулювання соціальних гарантій військовослужбовців Збройних сил. Визначив соціальні гарантії як складову правового статусу військовослужбовця, що охоплює сукупність умов, способів і засобів соціального характеру, спрямованих на забезпечення реалізації соціальних благ особи та підтримуваних соціальною політикою держави. На доктринальному рівні здійснено розмежування понять соціальних гарантій, пільг і компенсацій як самостійних правових категорій. Обґрунтовується положення про те, що соціальні гарантії становлять відносно самостійний об’єкт правового регулювання. Запропоновано класифікувати нормативно-правові акти, що регулюють соціальні гарантії військовослужбовців, за трирівневою системою, яка включає загальний законодавчий, спеціальний законодавчий та підзаконний рівні. Визначено, що на загальному рівні закріплюються основоположні засади надання соціальних гарантій, тоді як основний регуляторний вплив здійснюється актами спеціального законодавства, які також спрямовані на соціальне забезпечення членів сімей військовослужбовців [1].

К. Бортняк та Т. Макарова дослідили сучасний стан адміністративно-правового забезпечення соціального та правового захисту військовослужбовців і членів їх сімей в Україні в умовах дії воєнного стану. Обґрунтували, що соціальні права військовослужбовців становлять невід’ємну складову їх адміністративно-правового статусу та потребують належного гарантування з боку держави шляхом формування ефективної системи правових і соціальних гарантій. Особлива увага приділяється потребі створення справедливого, доступного та прозорого механізму адміністративно-правового регулювання у сфері забезпечення соціальних прав військовослужбовців і членів їх сімей. Водночас наголошено на фрагментарному характері чинного законодавства та відсутності єдиного підходу до систематизації нормативно-правових актів, що регулюють питання соціального захисту зазначеної категорії осіб. Зазначається, що численні законодавчі зміни не завжди забезпечують комплексний і належний рівень соціального забезпечення військовослужбовців [2].

Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначає основні напрямки державної політики у сфері соціального та правового забезпечення військовослужбовців і членів їх сімей, закріплює єдині засади функціювання відповідної системи захисту та створює правові умови для належної реалізації конституційного обов’язку щодо захисту держави. Соціальний захист у Законі розглядається як одна з функцій держави, спрямована на формування системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, а також задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців з урахуванням особливостей їх службової діяльності та суспільного статусу. Таке правове розуміння охоплює гарантії соціального забезпечення у випадках повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від особи причин, у старості та в інших випадках, установлених законодавством. Законодавством також визначено, що правове регулювання в цій сфері ґрунтується на Конституції України, положеннях зазначеного Закону та інших нормативно-правових актах, а в разі встановлення міжнародною угодою більш високих стандартів соціального захисту застосуванню підлягають його положення [3].

Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» встановлює, що період проходження військової служби включається до страхового стажу, стажу роботи, стажу за спеціальністю та стажу державної служби громадян України. Нормативно визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, пов’язаною із забезпеченням оборони держави, захистом її незалежності та територіальної цілісності. За громадянами, які проходять підготовку до військової служби з відривом від трудової діяльності, на весь період такої підготовки зберігаються місце роботи, посада та середній заробіток. Аналогічні гарантії передбачені для військовозобов’язаних, призваних на збори, а також для резервістів на час виконання ними обов’язків служби у військовому резерві, включаючи період проїзду до місця проходження служби та у зворотному напрямку. Виплата середнього заробітку зазначеним категоріям осіб здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у порядку, установленому Кабінетом Міністрів України [4].

Отже, соціальний захист осіб, які проходять військову службу, є важливою складовою системи публічного адміністрування та спрямований на забезпечення належного виконання конституційного обов’язку щодо захисту держави. Особливий характер військової служби обумовлює потребу формування ефективної системи соціальних гарантій, пільг і компенсацій, які є невід’ємними елементами правового статусу військовослужбовців. Соціальні гарантії розглядаються як самостійний об’єкт правового регулювання та охоплюють комплекс правових, матеріальних і організаційних заходів державної підтримки. Нормативно-правове забезпечення цієї сфери характеризується багаторівневою структурою, що включає законодавчі та підзаконні акти, спрямовані також на захист прав членів сімей військовослужбовців.

Література

  1. Передерій О. С. Соціальні гарантії як об’єкт правового регулювання статусу військовослужбовців Збройних Сил України (теоретико-правовий аспект). Юридичний науковий електронний журнал. 2024. № 7. DOI: https://doi.org/10.32782/2524-0374/2024-7/4
  2. Бортняк К. В., Макарова Т. П. Сучасний стан адміністративно-правової системи соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей в Україні. Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2024. Т. 35 (74). № 2. DOI: https://doi.org/10.32782/TNU-2707-0581/2024.2/20
  3. Про військовий обов’язок і військову службу : Закон України від 25 березня 1992 № 2232-XII. Верховна Рада України. 2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2232-12
  4. Про військовий обов’язок і військову службу : Закон України від 25 березня 1992 № 2232-XII. Верховна Рада України. 2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2232-12

 

 

РУДЕНКО Михайло Михайлович,

кандидат юридичних наук,

доцент Київського університету інтелектуальної власності та права,

https://orcid.org/0009-0008-8983-8470

 

ПОЛІЦЕЙСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ МВС УКРАЇНИ:
ОСОБЛИВОСТІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Умови воєнного стану істотно підвищують значення поліцейської діяльності, оскільки органи поліції є одними з основних суб’єктів забезпечення національної безпеки, громадського порядку та захисту прав і свобод населення. Запровадження воєнного стану в Україні від 24 лютого 2022 року у зв’язку зі збройною агресією проти держави спричинило розширення компетенції, функцій і повноважень правоохоронних органів, а також посилення їх взаємодії з військовими формуваннями та іншими органами публічної влади. Такі трансформації зумовлені потребою своєчасного реагування на загрози національній безпеці, запобігання диверсійній діяльності, терористичним проявам і підтримання належного рівня публічної безпеки. У сучасних умовах працівники поліції здійснюють не лише традиційні правоохоронні функції, а й беруть безпосередню участь у реалізації заходів оборонного характеру, що зумовлює потребу вдосконалення організаційних засад їхньої службової діяльності та адаптації до умов воєнного часу.

К. Бугайчук здійснив дослідження сучасного стану організації та діяльності системи Національної поліції України в умовах дії воєнного стану. Науковець акцентує увагу на потребі оперативного реагування правоохоронних органів на проблеми та загрози, що виникли від початку повномасштабної збройної агресії проти України. Зазначається, що значна кількість працівників поліції бере участь у виконанні бойових завдань і здійсненні гуманітарних заходів у районах ведення активних бойових дій. Окрему увагу приділено реалізації правоохоронних ініціатив і проєктів, спрямованих на підтримання публічної безпеки та протидію кримінальним правопорушенням. Проаналізовано законодавчі зміни, що стосуються правового статусу й обсягу повноважень органів поліції в умовах воєнного стану. Також відзначено значення діяльності Національної поліції України для забезпечення загальноєвропейської безпеки та розвитку інтеграційних процесів [1].

Г. Муляр аналізує процес трансформації діяльності органів Національної поліції України в умовах дії правового режиму воєнного стану, приділяючи особливу увагу істотному розширенню їх компетенції та повноважень. Зазначає, що внесені до законодавства зміни створили передумови для більш ефективного реагування поліції на воєнні випробування через посилення заходів із забезпечення публічного порядку, протидію диверсійно-розвідувальній діяльності, участь в охороні об’єктів критичної інфраструктури та налагодженні взаємодії із суб’єктами територіальної оборони. Підкреслюється вагома роль правоохоронних органів у підтриманні суспільної стабільності, захисті прав і свобод населення та запобіганні терористичним загрозам в умовах збройної агресії. Окремо акцентується увага на потребі подальшого вдосконалення адміністративно-правового регулювання співпраці поліції з іншими суб’єктами сектору безпеки та територіальними громадами [2].

Відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» у період дії воєнного стану органи поліції продовжують здійснювати свою діяльність на підставі Конституції та законів України з урахуванням установлених законодавством обмежень окремих прав і свобод людини та громадянина. Основними напрямками діяльності поліції залишаються забезпечення публічної безпеки і порядку, захист прав і свобод людини, а також протидія злочинності з урахуванням особливостей правового режиму воєнного стану. Виконання покладених завдань здійснюється в тісній взаємодії з військовим командуванням, органами державної влади та іншими суб’єктами сектору безпеки й оборони на безперервній та цілодобовій основі. До обов’язків поліцейських належить оперативне реагування на загрози життю та здоров’ю населення, підтримання правопорядку в громадських місцях і забезпечення безпеки дорожнього руху. Законодавством також передбачено здійснення охорони об’єктів державної власності, надання допомоги постраждалим особам і реалізацію невідкладних заходів із забезпечення безпеки населення. При цьому органи поліції зобов’язані гарантувати дотримання прав людини, а їх обмеження допускається виключно у випадках і межах, визначених законом. Також поліцейські можуть брати участь у міжнародній співпраці та заходах, спрямованих на підтримання безпеки [3].

Законом України «Про внесення змін до законів України “Про Національну поліцію” та “Про Дисциплінарний статут Національної поліції України” з метою оптимізації діяльності поліції, у тому числі під час дії воєнного стану» встановлено особливості функціонування органів поліції в умовах збройної агресії та правового режиму воєнного стану. Передбачено, що реалізація повноважень поліції здійснюється з урахуванням обмежень прав і свобод громадян, визначених Конституцією України та Законом України «Про правовий режим воєнного стану». Нормативні зміни надали можливість створювати додаткові поліцейські підрозділи для виконання спеціальних завдань і забезпечення безперервності діяльності правоохоронної системи. У період воєнного стану поліцейські можуть виконувати службові обов’язки в цивільному одягу без обов’язкового використання спеціального жетона та застосовувати заходи примусу до осіб, причетних до збройної агресії проти України. Водночас було розширено повноваження поліції у сфері ведення інформаційних реєстрів, збору біометричних даних і використання технічних засобів документування та фіксації інформації. До компетенції поліції також віднесено конвоювання та утримання затриманих осіб, а також проведення заходів із розмінування вибухонебезпечних предметів [4].

Отже, в умовах воєнного стану діяльність органів поліції набуває особливого значення у зв’язку з потребою забезпечення національної безпеки, публічного порядку та захисту прав і свобод населення. Запровадження особливого правового режиму спричинило розширення функцій, компетенції та повноважень правоохоронних органів, а також посилення їх взаємодії з військовими формуваннями та іншими суб’єктами сектору безпеки й оборони. Поряд із виконанням традиційних правоохоронних завдань поліцейські залучаються до виконання бойових, гуманітарних і оборонних заходів, забезпечення захисту критичної інфраструктури та протидії диверсійним і терористичним загрозам. Законодавчі зміни створили умови для більш оперативного реагування на виклики воєнного часу, зокрема через розширення повноважень щодо застосування заходів примусу, використання інформаційних ресурсів і технічних засобів фіксації інформації.

 

 

 

Література

  1. Buhaichuk K. L. Activities of the National Police of Ukraine During Martial Law as a Factor for Ensuring National Security and European Integration of the State. Право і безпека – Law and Safety. 2025. No. 3 (98). P. 7–15. DOI: https://doi.org/10.32631/pb.2025.3.01
  2. Муляр Г.В. Діяльність органів Національної поліції України в умовах правового режиму воєнного стану. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2023. № 61. С. 131–133. DOI: https://doi.org/10.32841/2307-1745.2023.61.26
  3. Про Національну поліцію : Закон України від 02 липня 2015 № 580-VIII. Верховна Рада України. 2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/580-19
  4. Про внесення змін до законів України “Про Національну поліцію” та “Про Дисциплінарний статут Національної поліції України” з метою оптимізації діяльності поліції, у тому числі під час дії воєнного стану : Закон України від 15 березня 2022 № 2123-IX. Верховна Рада України. 2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2123-20

 

 

 

ПЕРЕЛІК АВТОРІВ

Бурла Ілля Григорович, доктор філософії у галузі «Право», старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту морського та космічного права

Єгоров Владислав Олександрович, аспірант Київського університету інтелектуальні власності та права

Кальчук Олексій Миколайович, докторант (Київський університет інтелектуальної власності та права)

Мілоцький Олег Леонідович, аспірант Київського університету інтелектуальної власності та права

Онищук Олександр Олександрович, кандидат юридичних наук, доцент, старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту морського та космічного права, здобувач наукового ступеня доктора наук

Острий Тарас Віталійович, аспірат Київського університету інтелектуальної власності та права

Руденко Михайло Михайлович, кандидат юридичних наук, доцент Київського університету інтелектуальної власності та права

Фелик Олександр Васильович, доктор філософії у галузі «Право», докторант Київського університету інтелектуальної власності та права

Черняк Оксана Олегівна, адвокат, PhD, викладач-сумісник кафедри адміністративного права, інтелектуальної власності та цивільно-правових дисциплін Київського університету інтелектуальної власності та права

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Матеріал подано в авторській редакції

 

 

Коректор: В.М. Демченко

 

Оригінал-макет виготовлено в ГО
«Академія адміністративно-правових наук»

 

Право