1. Про політичні права
Право громадянства. Не слід плутати політичні права з цивільними правами. Перші належать до сфери конституційного права, а другі — до цивільного законодавства. Політичні права — це ті, якими користується особа як член громади (цивіту); цивільні ж права належать людині як індивіду, в її якості чоловіка, батька, сина, родича, свата, сусіда, контрагента або особи, яка володіє певною власністю.
Здійснення політичних прав належить лише тим, хто, згідно з умовами, встановленими конституціями держави, може користуватися правом громадянства, тобто брати участь у громадському житті, мати право засідання та дорадчий голос на зборах кантонів і виборчих колегіях, а також бути обраним на різні публічні посади.
Здійснення ж цивільних прав, навпаки, є загальним для всіх французів без винятку — чоловіків і жінок, незалежно від того, чи перебувають вони в стані домашньої залежності або служби, за винятком неповнолітніх і тих, кому цивільне право формально відмовляє в цьому у власних інтересах, таких як ..а також особи, які перебувають у стані постійного божевілля або нестями, особи, що юридично вважаються “мертвими”, або позбавлені прав за судовими вироками, які діють доти, доки триває їх дія. Саме тому слушно сказано в Кодексі Наполеона: здійснення цивільних прав не залежить від якості громадянина. Це надзвичайно важливе розрізнення, яке потрібно чітко усвідомити: адже політичні й цивільні права є двома цілком різними категоріями прав, і можна користуватися другими, не володіючи необхідними якостями для перших.
Громадянський реєстр. Якість громадянина визначає індивіда у відносинах з державою — відносинах, які не слід плутати з адміністративними або цивільними. Ці відносини, що є суто політичними, не залежать від зв’язків особи з державою чи з родиною. Відповідно до права громадянства, громадянин може брати участь у політичних зборах і бути призначеним на державну службу, якщо він народжений і проживає у Франції або натуралізований не менше десяти років, якщо йому виповнилося двадцять один рік, якщо він зареєстрований у громадянському реєстрі, і якщо з моменту цієї реєстрації минув щонайменше один рік, протягом якого він проживав на території Франції (¹).
Навіть іноземець, який уже надав або міг би надати державі значні послуги, або який приніс би з собою талант, винаходи, корисну промисловість чи створив би великі підприємства, може, після року проживання, бути допущеним указом правителя до користування відповідними правами (²).
Але якість громадянина втрачається через набуття громадянства іншої держави, через прийняття посад у чужій країні без дозволу правителя, або внаслідок засудження до ганебних чи тяжких покарань. Цей статус також призупиняється у випадку банкрутства боржника або спадкоємця, який приймає спадщину повністю безоплатно
¹ Див. щодо реєстрації в громадянському реєстрі, розділ IV, книга III, глава І.
² Див. щодо натуралізації, розділ III, книга III, глава II.
та негайно або частково — через банкрутство; через стан оплачуваної домашньої прислуги; прикріпленість до обслуговування особи чи господарства; через стан судової заборони, обвинувачення або упертої неявки.
Здійснення політичних прав. Представницька система базується на участі громадянина у творенні законів та призначенні на певні державні посади — через посередництво представників, обраних ним за довірою, які нерідко користуються навіть більшою довірою, ніж він сам до себе.
«Як слухняність своєму представникові — це насправді слухняність самому собі, — і така слухняність завжди найнадійніша, бо вона — найпростіша, — можна сказати, що представницька форма держави є водночас найвільнішою і найабсолютнішою, найм’якшою і найсильнішою» (¹). Без здійснення політичних прав, хоч і важко досягненого, не було б свободи в державі; і якби ці права були надто розширені, народ би ними зловживав і держава впала б в анархію.
Французькі закони обачливо уникли цих двох крайнощів, які є несумісними зі свободою і соціальним устроєм. Вони визначили межі цих прав — тобто те, що народ може робити самостійно, і те, чого він не може. Коли народ бере безпосередню участь у творенні законів і призначенні посад, виникає небезпека його примх, ентузіазму, лестощів його підлабузників, пристрастей його ораторів; а коли він передає цю владу декільком особам — є ризик, що ті нею зловживатимуть проти самого народу (²).
¹ Виклад мотивів до закону про списки осіб, які мають право бути обраними.
² Політичні права мають ті ж принципи, що й цивільні та кримінальні закони: вони мають сталі засади, спільні для всіх народів, і саме ці засади забезпечують баланс між свободою і владою. Для всіх націй існує лише один спосіб упорядкувати державу — представницька система, тобто така, де народ через своїх представників здійснює невідчужуване право погоджувати закони й податки, і визнає лише одну форму уряду — монархічний уряд. Ця система ґрунтується на поділі законодавчої влади та виконавчої — головна засада організації держав. Коли ж Установчі збори створили цю систему, вони замінили собою стару монархію.
Нація творить, сама по собі, все, що стосується її належно зрозумілої свободи, і через своїх представників — усе, що служить її утвердженню. Так, вона не приймає закони безпосередньо сама, адже було б суперечливо до будь-яких засад політики й публічного порядку, щоб натовп самостійно постановляв щодо себе; а також тому, що закони, хоча й виражають імперативні потреби та регулюють взаємини між громадянами, повинні мати настільки священний характер, щоб бути плодом досвіду й мудрості.
Вона не здійснює прямого призначення на посади, бо її вибір завжди залежав би від пристрастей, або ж від впливу тих, хто домагається цих посад. Не беручи безпосередньої участі в цих процесах, вона бере в них участь опосередковано — шляхом обрання тих, хто, у свою чергу, має призначати кандидатів: до Законодавчого корпусу, до Сенату, до адміністративних рад, до мирових суддів; і залежно від важливості функцій, вибір далі здійснюється Сенатом або правителем.
Так, громадяни на кантональних зборах висувають кандидатів до муніципальних рад громад із населенням понад п’ять тисяч осіб, кандидатів на посади мирових суддів, а також обирають членів до виборчої колегії округу та виборчої колегії департаменту — в кількості, визначеній для них.
Позбувшись давніх зловживань і звичаїв, які керували нацією протягом шести століть і спричиняли суспільні негаразди, вона мудро усвідомила, що недостатньо просто знати природу суспільних відносин, щоб надати їм закони, які були б тривалими без поділу законодавчої влади і виконавчої влади. Саме в цьому поділі й полягає взаємодія свободи та влади в політичній системі.
Запровадьте представницьку систему для держави, єдність влади в уряді — і ви матимете найкращу й єдину справжню форму правління. Отже, вже є значним здобутком, що політичні закони приведено до стабільних принципів. Залишається лише узгодити конституції Імперії в одній законодавчій системі — і тоді Франція зможе пишатися Політичним кодексом, подібним до тих, що вже її регулюють.
У виборчих колегіях округів вони висувають кандидатів до рад округів і формують список, з якого обираються депутати до Законодавчого корпусу. Вони також обирають до виборчої колегії департаменту стільки членів, скільки їм визначено.
У виборчих колегіях департаментів вони висувають кандидатів до генеральних рад департаментів для формування списку, з якого призначаються члени Законодавчого корпусу й Сенату.
Політична свобода таким чином забезпечується самими законами й залежить — без ризику — від якості первинного вибору, бо саме він є основою всього. Громадянин користується повнотою політичних прав, які випливають із самої природи речей та із суспільного устрою, що дає йому змогу цими правами користуватися.
Отже, нація, хоч і опосередковано, бере участь у творенні закону та в призначенні на державні посади — без того, щоб ця свобода переростала в сваволю чи щоб держава переживала потрясіння. Держава організована так, що влада не може переродитися в деспотизм.
II. Про національне представництво
Законодавчий корпус. Представницька система і монархічне правління є основою суспільного устрою й єдиними гарантами законів, які, у свою чергу, забезпечують політичну й індивідуальну свободу. Якби держава не була представницькою, запанував би деспотизм, бо тоді глава держави узурпував би законодавчу владу; а якби вона не могла бути представницькою, настала б анархія, оскільки депутати зосередили б у своїх руках і законодавчу, і виконавчу владу.
Справді, якщо законодавча влада підпорядковує собі уряд і суди, які мають бути незалежними, то виникає сваволя, а громадяни підкоряються пристрастям і тиранії декількох осіб — що є найтяжчим гнітом. А якщо уряд привласнює собі законодавчі функції й починає впливати на суддів — то вже не нація затверджує податки, не закон регулює громадян, а акти волі кількох осіб, яким довірено долю держави, життя й свободу народу добробуту кожного. Але законодавець зумів умілo встановити гармонію між законодавчою владою й урядом, обмеживши їхні повноваження — інакше народ скотився б до рабства або анархії.
Закон створюється за участю уряду та Законодавчого корпусу. Перший ініціює підготовку законів, адже саме він щоденно їх виконує й перебуває в постійному зв’язку з громадянами. Він краще знає їхні потреби, природу та обсяг цих потреб, їхній характер і відповідний час для їх регулювання.
Другий — Законодавчий корпус — має право санкції, без чого не було б закону, оскільки закон є вираженням загальної волі, і лише депутатам нації, які його складають, належить ухвалювати закони та надавати урядовим пропозиціям характер державного закону (¹).
¹ Лише уряд має ініціативу в законодавстві: подані ним законопроєкти не можуть бути змінені Законодавчим корпусом; їх можна лише повністю ухвалити або відхилити. Це прерогатива уряду й одна з основних гарантій стабільності, мудрості законів та суспільного спокою, що найкраще виявляється саме у процедурі подання законів.
Уряд, відповідно до своєї природи й повноважень, єдиний може зібрати необхідні знання, звернутися до всіх джерел знань, осмислити корисні ідеї в Державній раді й таким чином запропонувати проєкти законів, розумні й корисні.
Однак, якими б ретельно не були сформульовані та обговорені ці проєкти, можливо, вони ще не досягли тієї досконалості, на яку здатні. Можна помилитися щодо корисності деяких положень; у них можуть траплятися неоднозначності, темні місця в редакції, хиби в логічних зв’язках. Щоб уникнути цих недоліків законодавства, до подання на затвердження Законодавчому корпусу проєкти проходять попереднє обговорення — конструктивну критику з боку осіб, обраних із числа самих депутатів, у складі законодавчих комісій, сформованих у самому корпусі.
При Законодавчому корпусі діють законодавчі комісії, відповідальні за попереднє обговорення запропонованих законопроєктів. Ці комісії, в певному сенсі, є втіленням думки самого Законодавчого корпусу (¹).
Законодавчий корпус має лише моральну силу, тому необхідно, щоб закони надавали йому високого авторитету в громадській думці — бо він уже має його завдяки важливості своїх функцій — і тому, що наявність такої інституції як законодавця є конче необхідною. Але все було б зруйновано, якби він міг бути корумпованим — бо тоді це вже не нація, яку він представляє, ухвалювала б закони, а воля уряду, що міг би ставити свої інтереси вище за суспільне благо.
Закони передбачили цей ризик двома однаково мудрими способами. По-перше, Законодавчий корпус не є занадто чисельним, адже в іншому разі існувала б небезпека, що ним керували б пристрасті чи ентузіазм, які спричинили б бездумне ухвалення законів. По-друге, тривалість повноважень депутатів — тимчасова, бо за своєю природою влада депутатів не може бути постійною; і якщо хоч раз у цьому корпусі утвердиться корупція, нація більше не буде представлена.
Закони також постановили, що депутати не повинні збиратися постійно, а тільки протягом певного часу в році, бо це суперечило б самій природі Законодавчого корпусу. Держава не завжди потребує нових законів, а ще гірше — це створення непотрібних законів, що є найганебнішим зловживанням.
Законодавчий корпус покликаний дарувати державі закони, відповідно до форм, визначених самими законами. Ці піднесені функції несумісні з тими, що стосуються управління справами. Законодавець повинен лише ухвалювати закони, але не брати участь у щоденному управлінні.
¹ Існує три такі комісії:
Комісія з цивільного й кримінального законодавства (commission de législation civile et criminelle),
Комісія з внутрішнього управління (commission d’administration intérieure), Комісія з фінансів (commission des finances)у випадках, коли цей захід є необхідним; щодо виведення департаментів з-під дії конституції; щодо визначення строку, протягом якого особи, заарештовані за наказом уряду або міністрів як підозрювані у змові проти держави, повинні бути передані до суду, якщо це не зроблено протягом десяти днів після арешту; щодо підтримання публічної та індивідуальної свободи; щодо перегляду прийнятих законів, коли вони визнані неконституційними, або такими, що ведуть до відновлення феодального устрою, суперечать безповоротності продажу національних маєтків, якщо ці продажі не були затверджені в належній формі, передбаченій конституціями, або такими, що зазіхають на прерогативи імператорської гідності чи Сенату; щодо призначення депутатів до Законодавчого корпусу, радників Касаційного суду і, спільно з Імператором, — членів самого Сенату.
У своєму складі Сенат має дві сенаторські комісії, призначені принцом: комісію з питань індивідуальної свободи та комісію зі свободи друку (commission de la liberté individuelle і commission de la liberté de la presse). Законодавець хотів, щоб створення цих комісій надало громадянам ще більшу і спеціальнішу гарантію, ніж та, що випливала із загальної природи інституту Сенату.
Посади сенаторів є незмінюваними, бо Сенат, як інституція, спеціально створена для охорони конституцій держави, мав бути повністю захищеним від впливу волі монарха — інакше це була б лише фіктивна установа. Але також, оскільки Сенат певною мірою бере участь у природі уряду, його члени фактично виконують функцію нагляду в департаментах — через сенаторії, у яких повинні проживати, певний час щороку, ті з його членів, що до них призначені (¹).
¹ Кожному округу Імператорського суду відповідає одна сенаторія. Сенаторії надаються Імператором за поданням Сенату. Сенатори, які їх отримують, виконують спеціальні місії, доручені їм Імператором, і звітують перед ним безпосередньо. Призначення до сенаторії…
III. Про уряд
Саме з тієї частини конституційних законів випливають справжні адміністративні закони — тобто ті, що організовують публічне адміністрування державою, — тобто суспільну дію, адміністративний прояв якої є необхідним наслідком.
Уряд, як найвища адміністрація держави, знаходиться в руках однієї особи, щоб забезпечити ефективність, узгодженість і швидкість, якої потребує ця діяльність. Інакше багато осіб лише ускладнили б її функціонування та обтяжили б державу непотрібними членами — заздрісними, неминуче вороже налаштованими, небезпечними для свободи через саму свою чисельність, бо тоді було б стільки партій, скільки лідерів.
Крім того, влада є спадковою — у династії князя, згідно з порядком наслідування, визначеним у конституціях. Ця передача влади через кров є найнадійнішою гарантією суспільного спокою, бо порядок не буде порушуваний при кожній смерті, а держава не переживатиме політичних криз, розколів і потрясінь, які могли б її розхитати в самих основах.
Наслідування має велику перевагу — воно стримує приватні амбіції, придушує змови й інтриги, не залишаючи шансів для партійності. Все передбачено заздалегідь, і ця передбачливість є однією з твердих опор держави (¹).
¹ Статус князів, покликаних правити цією великою імперією та зміцнювати її союзами, не може бути абсолютно таким самим, як у решти французів. Їхнє народження, шлюби, смерть, усиновлення — все це стосується цілої нації та впливає на її долю; і як усе, що стосується соціального існування цих князів, стосується…
Закон визначає регентство та його повноваження, аби усунути навіть найменшу можливість заворушень та внутрішніх потрясінь. Політичне й цивільне право — у частині, що стосується осіб імператорської родини — застосовується до них лише з тими модифікаціями, які визначаються державною доцільністю; і якщо ця державна доцільність накладає на них обов’язки, від яких звільнені прості громадяни, вони повинні сприймати це як природний наслідок тієї високої гідності, до якої вони піднесені, й яка присвячує їх беззастережно великим інтересам батьківщини та славі нашої династії.
Такі важливі акти, як ті, що засвідчують цивільний стан імператорської родини, повинні прийматися у найурочистіших формах; цього вимагає гідність трону, й слід зробити так, щоб унеможливити будь-який сюрприз.
Тому архиканцлеру Імперії доручається виключне право виконання функцій щодо нас і принців і принцес імператорської родини, які в інших випадках належали б посадовцям цивільного стану. Це також архиканцлеру належить приймати заповіт Імператора і статут, що визначає посаг Імператриці. Ці акти, так само як і акти цивільного стану, настільки тісно пов’язані з імператорською родиною та політичним порядком, що їх неможливо регулювати звичайними нормами, які застосовуються до контрактів чи розпоряджень на випадок смерті.
Після турботи про стан осіб імператорської родини, увага її глави має бути спрямована на виховання дітей. Немає нічого важливішого, ніж із самого початку оберігати їх від підлабузників, які намагатимуться їх зіпсувати; від амбітних осіб, які через небезпечну поблажливість спробують заволодіти їхньою довірою, і підготують для нації слабких монархів, які в майбутньому пануватимуть лише за ім’ям. Вибір осіб, відповідальних за освіту дітей принців і принцес імператорської родини, повинен бути винятково прерогативою Імператора.
Далі — сприймати принців і принцес як учасників повсякденного життя. Занадто часто поведінка принців порушувала спокій народів і спричиняла розколи в державі. Тому Імператори, які панують, мають бути озброєні всією необхідною владою, щоб запобігати цим лихам ще в їхніх причинах
Принц, відповідно до конституцій, визнається главою та батьком своєї родини, і як такий здійснює над її членами батьківську владу протягом їхнього неповноліття, зберігаючи щодо них повноваження нагляду, поліції та дисципліни.
Імператор має найвищу владу в державі: в ньому зосереджено уряд.
Він пропонує закони й сенатусконсульти та видає необхідні регламенти для забезпечення їх виконання (¹).
Він наказує скріпити печаткою та оприлюднити органічні сенатусконсульти, сенатусконсульти, акти Сенату та закони, бо їхнє оприлюднення залежить від виконання законів і здійснюється від імені принца.
Він управляє доходами та витратами держави згідно з річним законом, який визначає обсяг одних і других; він контролює карбування монет, яке може бути дозволено лише законом, визначає їхню назву, вагу й зразок.
¹ Вони називаються імператорськими декретами, якщо стосуються законів, і імператорськими статутами, якщо стосуються сенатусконсультів.
«Принци Імперії, які володіють високими титулами, завдяки своїм видатним прерогативам, покликані слугувати прикладом для всіх інших французів. Тому їхня поведінка має бути предметом особливої турботи.
Стільки запобіжних заходів були б, без сумніву, непотрібні, якби монархи, покликані одного дня зійти на імперський трон, мали, як і ми, перевагу бачити навколо себе лише родичів, відданих служінню їм і благу народу, Великих осіб, позначених незламною вірністю. Але наша передбачливість має зосередитися на майбутньому, і наша любов до батьківщини спонукає нас забезпечити, якщо можливо, французам — після тривалого ряду століть — стан слави й процвітання, в якому ми змогли розмістити цих осіб».
(Преамбула до Імператорського статуту про імператорську родину)
Імператор забезпечує внутрішню безпеку та оборону держави: він розподіляє сухопутні й морські сили та визначає порядок їхнього управління.
Він підтримує зовнішні політичні відносини, веде переговори, укладає попередні угоди; підписує, затверджує й укладає всі договори про мир, союз, перемир’я, нейтралітет, торгівлю та інші угоди (¹).
Він призначає членів Державної ради, міністрів, послів, посадових осіб адміністрації, військово-морських і сухопутних офіцерів, голів зборів кантонів і виборчих колегій, членів Рахункової палати, радників імперських судів, суддів. Однак він не може звільняти радників і суддів.
Якщо принцу стає відомо про змову проти держави, він може видати ордери на затримання та арешт осіб, підозрюваних у причетності або співучасті; але через десять днів після арешту, якщо вони не звільнені або не передані під суд за встановленим порядком, наявність підпису міністра під мандатом дає підставу визнати злочин незаконного ув’язнення (²).
Принц також має право надавати помилування (³).
Великі гідності Імперії
Поруч із принцом діють шість великих сановників, чиї повноваження пов’язані з шістьма великими розділи загального управління державою (¹), пов’язуючи таким чином керівництво державними справами з величчю престолу.
¹ Таємні статті договору не можуть скасовувати публічні.
² Для того щоб ордер на арешт особи міг бути виконаний, необхідно: 1) щоб у ньому було формально вказано підставу арешту й закон, на основі якого він виданий; 2) щоб його видав посадовець, якому законом надано таке право; 3) щоб арештованій особі було вручено примірник ордера.
³ Принц має велику раду, до якої входять головні сановники держави, а також дорадчу раду, не постійну, яка скликається для обговорення проєктів сенатусконсультів або для… (текст продовжується)
Державна рада (Conseil d’État)
Державна рада не є органом, що здійснює владні повноваження в державі; вона не має власної компетенції, а діє виключно під керівництвом і за авторитетом Імператора: це, по суті, рада при принці.
Вона навіть не є повноцінним органом у межах держави; як слушно зауважує пан Локре (Locré), генеральний секретар Державної ради:
«Не може бути політичного органу там, де немає незалежної влади.
Поза засіданнями — під головуванням Імператора або великого сановника, якому доручено це право, — у раді залишаються лише окремі її члени без голови, і будь-які колективні дії їм заборонено».
Далі той самий автор, описуючи моральну сутність Ради, пояснює:
«Не бути відокремленим від суверена жодним посередником;
ґрунтуватися на його довірі, а не на імперативній волі закону;
мати більшість функцій;
співпрацювати з його планами щодо добробуту народу;
обговорювати ці плани безпосередньо з ним і перетворювати їх на проєкти;
бути його представницьким органом перед великими державними структурами;
мати у своєму розпорядженні думку про законодавство та стати її єдиним тлумачем;
визначати загальні правила функціонування адміністрації».
Рада також висловлює свою думку щодо ратифікації договору — миру, союзу — або дає висновки щодо прохань про помилування.
Окрім цих двох рад, існує ще рада або колегія міністрів, яка подає звіти;
і принц проводить адміністративні наради, на яких він заслуховує доповіді про стан цілого напрямку (de l‘administration publique) публічного адміністрування або з конкретної справи чи питання. Ці різні ради не мають нічого спільного з Державною радою, з якою їх не слід плутати.
¹ До них належать великий виборник, архиканцлер Імперії, архиканцлер юстиції, архіскарбник, маршал, головний адмірал.
Рада або колегія міністрів ось її завдання:
«усувати, шляхом проєктів декретів або висновків, труднощі, які стримують дію законів;
“оцінювати дії, здійснювати, у найвищому ступені, адміністративне правосуддя;
«охоплювати у своїх обговореннях — від найвищих законодавчих ідей до найдрібніших адміністративних деталей, від кодексів — до дозволу зрубати кілька дерев у майже непомітному місці Франції; відкривати принцу повну істину, й ставати тим самим, для народу, гарантією, значно надійнішою, ніж ті старі ради, чиї зауваження, небезпечні за слабкого короля, ставали марними та зневаженими за сильного: така блискуча місія Державної ради;
Міністерство
Принц не може особисто займатися деталями державного управління: тому міністри виступають як виконавчі агенти в уряді, в той час як Державна рада — його розум. Рада керує принцом, просвітлює його правосуддя, готує, розробляє засоби здійснення, які міністри зобов’язані впроваджувати на практиці (¹). Вони — перша ланка, що з’єднує уряд з усіма частинами адміністрації, виступаючи як головні адміністративні агенти (²).
Високий Імперський Суд
Політичний устрій має своє правосуддя — так само як адміністративний і цивільний порядок; але це правосуддя розглядає тільки покарання за злочини, а не цивільні справи. Воно засноване для винесення вироків у справах про злочини, скоєні особисто членами імператорської родини, високими сановниками держави, міністрами, державним секретарем, вищими посадовцями Імперії
¹ Міністр внутрішніх справ, міністр промисловості й торгівлі, великий суддя — міністр юстиції, міністр фінансів, міністр державної скарбниці, міністр війни, міністр флоту, міністр поліції, міністр релігійних справ, міністр закордонних справ.
² Див. Personnel administratif, книга І, розділ III.
сенаторів, радників Державної ради — для розгляду справ про злочини, замахи й змови проти внутрішньої та зовнішньої безпеки держави, особи Імператора та спадкоємця Імперії; про злочини службової відповідальності, вчинені міністрами й радниками Державної ради, які відповідають за певну ділянку публічного адміністрування; про зловживання владою та службові порушення, вчинені генералами колоній, префектами колоній та керівниками французьких установ за межами континенту, або адміністраторами загального рівня, які призначені надзвичайно, або генералами сухопутних і морських сил; про непокору з боку цих генералів, які порушують свої інструкції; про присвоєння чи розтрату, в яких винні префекти внутрішніх справ у ході виконання своїх функцій; про зловживання або обвинувачення в упередженості, які можуть бути розглянуті імперським судом чи судом присяжних, або членами Касаційного суду; про заяви щодо незаконного ув’язнення або порушення свободи преси.
Кожний орган у державі, визначений у межах, встановлених законом, врівноважується таким чином у мудрій рівновазі, настільки чутливій за своєю природою, що навіть найменший тиск може її порушити. Кожен орган має ту саму відносну незалежність, яка утворює політичну рівновагу і з якої випливає гармонія публічного порядку.
Кожен діє в межах, окреслених йому законом, і, перебуваючи в щасливому становищі, що не дозволяє йому виходити за них, вносить свою частку — силою і взаємодією своєї природи — у встановлення істинної свободи, яка може існувати тільки в межах, визначених законом: на основі справедливого розподілу політичних прав, соціальної рівності, яка є правом кожного на права всіх, непорушної поваги до власності, тобто такого поважання, що гарантує користування нею (¹).
¹ Будь-яка інша свобода, окрім тієї, що випливає із закону, — ілюзія.
Чи можна розумно прагнути незалежності, яка була б штучною і яку постійно доводилось би купувати ціною власної особи або майна?