АНТОНІВСЬКИЙ МІСТ
Оповідання про мужність українських вояків, завдяки яким навіть бетон став одухотвореним
Гарячий пісок під повіванням легкого вітерцю формує картину сюрреалізму серед херсонських степів – пустельної дюни. Таке явище можна спостерігати влітку в Європейській пустелі, яка міститься в заповіднику «Олешківські піски», що на Херсонщині. Проте на календарі пізній вечір 23 лютого 2022 року, сиро та холодно. На військовому полігоні, що розміщений у тому ж місці, старший лейтенант Дмитро Прокопенко важко впав на ліжко. День був насичений. Зранку до вечора рота, якою він командував, проходила бойове злагодження на однойменному полігоні. Весь день Дмитро був у вирі роботи. Він навчав, показував приклад, вимагав і домагався виконання своїми підлеглими бойових навичок у виконанні навчально-бойових завдань.
Як завжди він командував підлеглими за принципом «Робіть як я!». А застосування танкових підрозділів Прокопенко любив ще з військового училища, яке закінчив із відзнакою. Рік командував танковим взводом, швидко став виконувачем обов’язків і згодом – командиром роти. А йому ж від народження – всього 23 роки. Натомість підлеглими були подекуди дядьки батькового віку.
Приємні спогади про кохану дружину й доньку відправили нашого героя в бажаний щасливий сон. І спати старший лейтенант міг дійсно спокійно, адже після успішних навчально-бойовий стрільб екіпажі танків завантажили новий боєкомплект на заміну використаному, заправили свої улюблені Т64 на повну пальним. Усе як вимагає бойовий статут.
Проте не зміг Дмитро в ту ніч виспатися. Розбудили його вибухи та сигнал бойової тривоги.
– Ну чому саме зараз? – подумав Прокопенко. – Навіщо так рано! Я ж так хочу спати!
Такі думки переслідували його кілька секунд, по яких старший лейтенант уже бадьоро та впевнено командував підлеглими, які займали свої місця в танках. Бойові панцирі різко заревіли на повну потужність, і вже за декілька хвилин рота була готова до бою.
Команда надійшла швидко. Висунутися в район села Сергіївка, що поряд із містом Нова Каховка, і в районі мостового переходу через Північнокримський канал затримати російсько-терористичні війська. Ворог підступно, без оголошення війни, знищивши бойові позиції сил безпеки й оборони України на адміністративному кордоні з тимчасово окупованим Кримом, рухався вглибину території України.
За день до цього, у столиці московської імперії рашиський диктатор Путін здійснив фатальний вчинок, через який наш герой зміг поспати лише кілька годин. За більше ніж 20 років при владі Путіну йому стало нудно займатися проблемами царства на болоті. Його давньою мрією, як і метою тієї імперії від давніх часів, було панування у всій Євразії. Але цьому заважала одна непокірна держава – Україна, народ, якої постійно зривав плани диктатора. Його думки вже були в Берліні та на Єлисейських полях Франції, у його хворобливих думках керівники залежних від нього держав із почестями зустрічають великого імператора… І тому вирішив він остаточно вирішити українське питання за допомогою воєнного терору.
Про ті події нічого не знав Прокопенко. Однак Дмитра дуже розлютило, що був перерваний його законний щасливий сон, у якому наснилась його рідна мальовнича Вінниччина, дружина та донька. І коли він побачив рашистів на рідній землі, то праведна лють переповнила воїна. Напевно саме в цей момент задум Путіна та всього окупаційного російсько-терористичного воєнного корпусу в Україні зазнав психологічного краху:
– Орієнтир перший, ліворуч 20, бойова машина піхоти, – рішуче і професійно командир дав команду навіднику.
– Ціль бачу! – відповів навідник.
– Вогонь! – командує старший лейтенант.
Українська танкова рота вступила в бій. Через кілька секунд горіла перша рашистська бойова машина піхоти. Процес знищення загарбників було розпочато на всіх фронтах. Побратими Вадима з Національної гвардії вже знищували рашистський десант на летовищі Гостомеля, нещадно палити ворожі панцирі на об’їзній Харкова, територіальна оборона Чернігова та Сум не пустила загарбників до своїх міст на Півночі.
Ще пару хвилин, і друга машина ворога від снаряду підлеглих Дениса злітає в повітря. Спочатку в українських вояків було певне природне хвилювання та страх. Однак після перших влучних вражень ворога адреналін позитивно стабілізувався на оптимальному рівні. У них з’явилась упевніть у своїх силах. І почалася вбивча вогнева атака на загарбників – танки, машини, скупчення живої сили знову і знову по колу горіли, падали гвинтокрили та винищувачі, корчились у смертельній агонії вражені піхотинці.
Сильно прорахувався рашистський диктор. Його ФСБ не збирало досьє на старшого лейтенанта Дениса Прокопенка та його побратимів, яких в Україні десятки, сотні тисяч, мільйони.
Не дало командування батальйону роті нашого героя показати на повну свою військову майстерність під Новою Каховкою. Адже рашистський десант захопив стратегічний Антонівський міст, що з’єднує береги Дніпра.
Мальовниче Дніпро наприкінці свого довгого шляху до Чорного моря між правобережним Херсоном і лівобережними Олешками починає розширювати своє гирло. Уже відійшла від нього річка Конка, якою славні козаки кілька століть сплавляти свої чайки, на яких, за легендою, були й коні. Між Дніпром і Конкою розкинулося кілька кілометрів плавнів. Вони все більше розширюються на Південь разом із десятками, а перед самим Дніпро-Бузьким лиманом – і сотнями протоків – до десятків кілометрів мілководдя, тисяч островків та заростей очерету. Це насправді райський природний куточок, майже не освоєний людьми, – природний заповідник.
Проте старшому лейтенанту Прокопенку немає часу милуватися природою Херсонщини, адже Антонівський міст уже перебуває під контролем рашистів. Через це велике військове угрупування Збройних сил України й інших сил безпеки опинилися в пастці. Танкова рота на максимальній швидкості мчить з околиць Нової Каховки на південь до Олешок. Існує певний дисонанс у настрої наших воїнів, адже в зоні прямого бачення паралельно їм в іншому напрямку рухаються «нелякані» рашистські колони. Однак українські вояки не мають часу відволікатися – треба виконати наказ.
Антонівський міст – архітектурний витвір містобудування кінця ХХ століття довжиною понад 1300 метрів. Ширина його проїзної частини – понад 20 метрів. Він придатний до проїзду будь-яких транспортних засобів і висотою на рівнем вод Дніпра понад 15 метрів. Він не тільки потужний транспортний шляхопровід через Дніпро – міст реально красивий, коли поглянути на його величну білосніжну дугу збоку з жовто-блакитними опорами освітлення. Міст отримав свою назву від двох однойменних населених пунктів, які він розділяє своєю під’їзною дорогою на правовому березі Дніпра. З Півночі – селище Антонівка, з Півдня – село Антонівка.
Не знав про це майор Микола Васильєв – командир десантного підрозділу рашистських збройних сил, який захопив Антонівський міст. Вони отримала завдання утримувати його до приходу основних сил. Здійснивши успішне десантування з гелікоптерів, ротна тактична група без опору зайняла підступи з лівого і правого берегів Антонівського мосту та з обох боків мосту через річку Конка. Єдиний мілітаризований підрозділ (пост патрульної поліції), що містився в тому районі, після перших ударів авіації припинив своє існування.
Васильєв був досвідченим військовиком із багатодітної родини національних меншин, колись завойованих москвою. Після проходження строкової служби вступив до військового училища, де через свою національність зазнавав принижень. Однак мав стійкий характер і зумів відстояти себе та отримати хороші професійні військові знання й навички. Окупант брав участь у бойових діях 2014 року в Донецькій області та 2017-2018 роках в Сирії. Проте він не знав, що таке війна в Україні. Це не Сирія, в якій він знищував партизан, убивав жінок і дітей.
Його десантники перебували після захоплення мостових переходів у піднесеному стані. Десь далеко на блокпосту майоріла територіальна оборона Херсона. Проте майор мав розвідувальні дані, що крім стрілецької зброї в них нічого немає. Тобто професійних військових підрозділів України поряд не було і не передбачалось. На лівому березі Дніпра лунали відгуки стрілецького бою та поодинокі вистріли гармат.
– Наші йдуть, – радісно думав майор Васильєв. – Тримайте в полі зору херсонських партизанів, – це вже командиру взводу, що організовував оборону з боку села Антонівка.
Панцирі старшого лейтенанта Вадима Прокопенка практично вже підлітали до Олешок. На околиці міста вони зустрілися з мотопіхотною ротою старшого лейтенанта Євгена Чаволюка. Рекогносціювання двох командирів здійснювалося в умовах обмеженого часу. Було відомо, що десант висадили з близько десяти ворожих гвинтокрилих. А це близько 200 професійних десантників у кожному, які на озброєнні могли мати, крім стрілецької зброї, 88-міліметрові міномети та протитанкові керовані ракети.
У розрядженні наших героїв було шість панцирів і близько сімдесяти мотопіхотинців. Плюс здорова лють, помножена на професійність, адже бойове злагодження ці підрозділи проходили разом ще вчора на полігоні «Олешківські піски».
Об’єднані ротні групи українських військ пішли на прорив. Попереду – три Т64, за ними на стареньких БМП1 та БРДМ2 – мотопіхота. У першому панцирі через перископічний приціл Прокопенко бачив, як піднімаються з придорожніх кущів ворожі солдати з тубусами протитанкових ракет. Кулемети панцирів реагували професійно і своєчасно. Кілька ворогів були вражені, інші ж не стали випробовувати долю, а рятувалися втечею в чагарниках пойми Дніпра.
Однак коли другий танк проїхав знищений пост патрульної поліції, що містився між річками Конкою та Дніпром, зі звичайного автомобіля вийшли дві особи в цивільному – як виявилося, перевдягнуті диверсанти. Ураження іззаду з близької відстані не давало шансів українському панциру. Командир екіпажу та навідник-оператор загинули, механік-водій отримав поранення. Це були перші втрати серед підлеглих старшого лейтенанта Прокопенка. Це було одне з перших порушень Женевських конвенцій загарбниками. А скільки їх буде ще попереду! Проте ці диверсанти вже ніколи не постануть перед судом (хіба що Божим). Кулі кулемета третього танка в штурмовій колоні відправили їх на «концерт Кобзона».
Піхота старшого лейтенанта Чаволюка закінчила зачистку лівого берега мостового переходу. Ті з орків, які забарились із втечею, залишились удобрювати українські плавні назавжди. Більш спритних та з кращою фізичною підготовкою ще довго будуть розшукувати кадирівські загороджувальні загони.
Почувши постріли та вибухи, Васильєв не хотів вірити, що це наступають «укри». Однак професіоналізм брав верх над зухвальством.
– До бою, противник з лівого берегу мосту, – скомандував він.
Десантники здивувались, проте напружилися й підготувалися до бою. Коли на лівому березі мосту з’явилися танки, у тих ще був сумнів: може то їхні головні сили?
Але сподівання не справдилися. Коли три атакувальних українських панцирів синхронно відкрили вогонь, сумніви розвіялись. У бік українських танків пущено протитанкові ракети. Танкісти відчули удар по броні. Динамічний захист «Контакт 1» зробив свою справу: танки втрачають на секунди управління, проте йдуть уперед. Швидкість руху зростає. З близької дистанції вилітають усе нові снаряди по противнику. Проходить невеликий час, і танки Прокопенка виходять на позиції Васильєва. За ними спішується українська піхота. У ворога немає шансу на порятунок. Здаватися ж у полон вони ще не вміють. Ще більше вони не готові вести бій з професійним українським військом. Результат прогнозований: правобережне угрупування десанту, яке захопило Антонівський міст, знищене. А це ж були найкращі вояки Путіна, більшість із яких пройшли Донбас та Сирію.
Завдання виконано. Основні сили, а це сотні одиниць техніки та тисячі військовослужбовців Збройних сил та інших сил безпеки й оборони виходять із лівобережної Херсонської пастки, щоб пізніше громити орків під Миколаєвим, Снігурівкою, Баштанкою та в інших місцях.
Нашим героям немає коли радуватися перемозі в бою. Механіки-водії доповідають командирові, що пальне на нулі. Рота старшого лейтенанта Чаволюка закріплюється на правовому березі Дніпра. Сумніву ніхто не має, що наступ нових підрозділів загарбників – це лише питання часу.
Українська ротна група оборони правового берега Антонівського мосту діє злагоджено відповідно до відпрацьованої на полігонах тактики. Після знищення противника вони здійснюють зачистку території, потім закріплюються на ній. Командир танкової роти задоволений, як шедеврально працює мотопіхота його побратима.
Наші герої відчувають: усе, що з ними сталося, відбувалося миттєво. Проте вже вечоріє, й екіпажі панцирів переходять на прибори нічного бачення. Насправді вони практично ведуть бої без перерви близько 12 годин. Настає перша ніч повномасштабного вторгнення російсько-терористичних військ в Україну. Рашистські війська на півдні відчули військову лють та майстерність українських вояків. Але й в іншій Україні почався збройний супротив: знищено ворожий десант на Гостомельському летовищі, на об’їзній дорозі Харкова горять ворожі танки та БМП, територіальна оборона Чернігова і Сум тримають удар. Просування російсько-терористичних військ продовжується, однак уже не за планом і зі значними втратами.
З боку села Антонівка прибувають вояки Херсонської територіальної оборони. Вони сповненні рішучості допомогти військовослужбовцям Збройних сил України, хоча рівень їх навченості та озброєння відстає від вимог сучасного бою. Будуються фортифікаційні укріплення. Підвозяться продукти харчування. Налагоджується елементарний польовий побут. Узгоджується бойова взаємодія, згідно з якою територіальна оборона допомагає роті старшого лейтенанта Чаволюка обороняти Антонівський міст. Вони тримають оборону на правовому фланзі на підступах до Херсона, що й відіграє свою позитивну роль у подальшому. По-перше, саме Херсонська територіальна оборона здійснювала евакуацію з позиції бою поранених – підлеглих та самого старшого лейтенанта Чаволюка, доставляючи їх у лікарні Херсона. По-друге, після падіння оборони Антонівського мосту в місті Херсоні, в оперативному, а згодом і в повному оточенні ще тиждень під обороною територіальної сили функціонувала українська публічна влада.
Із Миколаєва приїхав заправник, що дало можливість заправити кілька танків. Із боку селища Антонівки ротне угрупування атакують сили рашистів, які перейшли Каховську греблю та спустились на південь до Херсона. Тому танкова рота переходить до активної оборони, а для підлеглих старшого лейтенанта Чаволюка наказ незмінний – тримати оборону з правового боку Антонівського мосту.
Прокопенко відводить частину танкової роти до селища Молодіжне міста Херсона, де на нього насувається супротивник, що залишає таким чином на деякий час мотопіхоту Чаволюка. Ворог розтягує свої бойові порядки, і, вловивши слушний момент, українські панцирі йдуть в контратаку. Горить техніка, лежать вбитими десятки орків. У цей час піхотинці відбивають лобові удари рашистів, які йдуть через Антонівський міст. У тому бою останній раз у прямому сенсі обіймаються два ротних, вдячні один одному за збережені життя свої та підлеглих.
Динаміка бою зростає. Знову супротивник обходить українські підрозділи ліворуч і позаду. Танкісти Прокопенка продовжують маневрену оборону. Щоб захистити тили й лівий неприкритий фланг вояків лейтенанта Чаволюка, здійснюється відхід до «клеверного» мосту – дорожньої розв’язки перехрестя Київ-Сімферополь та Херсон-Берислав, що дає можливість перегрупуватися й уточнити завдання підлеглим. І знову відбувається контрнаступ танкістів на розтягнуті позиції ворога.
Наступна лінія оборони – селище Інженерне. Далі – ще на той час майже не відома в Україні Чорнобаївка. Противник діє за шаблоном, але наступає потужно й комплексно: авіація завдає бомбових ударів, артилерія сипле снарядами, далі йде десяток Т72, за ними – мотопіхота та БМП 2 і модернізовані БТР. І все це на чотири українських Т62.
Командирський панцир отримує пряме попадання і загорається.
– Екіпажу покинути машину! – командує Прокопенко.
Відбігаючи метрів на 30 від панцира, вони чують потужній вибух і, озирнувшись, бачать розірваний бік свого улюбленця. Як у фільмі з уповільненими кадрами Прокопенко спостерігає, як башта в реактивному русі відокремлюється від броньованого корпусу і летить в інший від нього бік. На сентименти немає часу, і командир займає позицію в уцілілому панцирі.
Бій продовжується. Знову вперед на ворожі позиції. Кожну мить Денис на долю секунду ловить себе на думці: а може, це кінець мого життя? Але ж можуть загинути мої хлопці. Чи зможу я зберегти їх життя?
Через секунду голова командира працює вже як найпотужніший у світі комп’ютер, що, отримавши завдання, мусить швидко обміркувати варіанти його вирішення. Він ухвалює рішення, доводить завдання до підлеглих, організовує взаємодію екіпажів, і все це за допомогою як найсучасніших засобів комунікації, так і найпримітивніших жестів. Страху немає – є розуміння послідовності своїх дій і підлеглих бійців на полі бою.
Старший лейтенант Прокопенко зі своїми танкістами виконали поставлене завдання – відтягнули на себе основні сили російських терористів, які зайшли через Каховську греблю. Проте українські панцирі вже відтіснені до Чорнобаївки – за кілька кілометрів від Антонівського мосту. Проти військовослужбовців старшого лейтенанта Чаволюка працює ціле угрупування – авіація, артилерія, снайпери та піхота, що штурмують і в лоб, і з лівого флангу.
Військовослужбовці територіальної оборони Херсона з правового флангу бачать бій захисників Антонівського мосту, що перетворився на суцільне пекло. Як тільки виникає пауза в рашистському наступі, вояки територіальної оборони швидко, під захистом димової завіси, забирають поранених із позицій. Не ушкоджених уламками бомб, снарядів, мін та кулями не було жодного. Тільки загиблі та пораненні, яких вдалося винести, зокрема й важко пораненого старшого лейтенанта Євгена Чаволюка.
Ще довго рашисти килимовим способом із землі та повітря вражали позиції захисників Антонівського мосту. Проте бій для наших героїв був закінчений. Вони до кінця ціною свого життя та здоров’я виконали поставлене перед ними завдання.
Євгена Чаволюка врятували від смерті херсонські лікарі. Херсонський рух опору переховував його від рашистів і забезпечив його евакуацію на підконтрольну територію України. На жаль, ступінь отриманих поранень не дають йому можливість продовжити службу у війську, і він вирішив стати військовим психологом. У підлеглих Дмитра Прокопенка під Чорнобаївкою закінчився боєкомплект. Вони отримали команду виходити та трьох уцілілих панцирах під Миколаїв, де й перебувають зараз.
Коли загарбники зрозуміли, що опір вже ніхто не здійснює, вони почали просуватися колонами через Антонівський міст. Перші транспортні засоби йшли по тілах загиблих рашистів. Однак хтось із начальників окупантів вирішив, що це негігієнічно і неестетично. Залишки загиблих полетіли з мосту в Дніпро. Аналогічно вдіяли вони із загиблими героями України. Древній Борисфен учергово прийняв у свої тісні обійми як праведників, так і грішних. Військовослужбовці обох сторін знайшли свій вічний спокій поруч. Чи примирить їх Господь Бог в іншому Світі? Навряд, адже російські загарбники не визнали своїх помилок. Вони не покаялись у цьому світі.
Старший лейтенант Євген Чаволюк та старший лейтенант Дмитро Прокопенко були нагороджені найвищими відзнаки – званням Героя України, також були заохочені високими державними нагородами інші учасники описаної битви. На жаль, певна частина з них – посмертно. Рашистський майор Микола Васильєв та більшість його десантників вважаються зниклими безвісти.
Антонівський міст стоїть. Незважаючи на те, що після окупації правобережної Херсонщини він деякий час слугував рашистам, його сакральне значення для українців не змінилось. Так, із болю в серці наші артилеристі були змушені зробити з одного його прольоту непрохідну решітку, проте його бетон увібрав у себе мужність і кров наших вояків. Він практично перетворився на духовну матерію української нації. З обох боків цього величного створіння будуть меморіальні комплекси. Напевно, невід’ємним елементом на правому боці Дніпра біля заправки на постаменті постане Т64 – саме в тому місці, де його стальний побратим і прийняв останній бій. У майбутньому кожен, хто буде їхати на відпочинок чи у справах в український Крим чи Залізний порт, зможе помолитися (поклонитися), поставити квіти чи свічку пам’яті за кожного захисника мосту. Вічна Пам’ять та Слава українським героям, які віддали своє життя за щасливе майбутнє Українського народу!
Валентин Галунько