Діючі особи спогадів:
МАТЬОРА Микола Іванович (нар. 5 серпня 1957 р.) — автор спогадів, безпосередній учасник подій, юрист-практик та один із організаторів формування професійного юридичного об’єднання. Особливе значення мають саме його свідчення як очевидця щодо створення організаційної групи, підготовки установчих зборів і початкового складу учасників.
Микола Іванович народився в м. Кагарлик Київської області; після військової служби вступив до Харківського юридичного інституту, який закінчив у 1982 році за спеціальністю «правознавство». Після завершення навчання працював стажером, слідчим, а згодом помічником прокурора Києво-Святошинського району Київської області.
Саме цей етап його біографії важливий для дослідження подій кінця 1980-х — початку 1990-х років. На відміну від Ю. С. Шемшученка, М. І. Козюбри, В. Б. Авер’янова та Г. О. Мурашина, які представляли переважно академічну юридичну науку, М. Матьора походив із середовища практичних працівників юридичної системи. Тому його залучення до процесів створення загальноукраїнського професійного об’єднання юристів добре відповідає самій концепції майбутньої Спілки — об’єднати не лише вчених, а представників різних юридичних професій.
Його подальша адвокатська діяльність. 6 листопада 1993 року Київська обласна КДКА видала Миколі Івановичу Матьорі свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 189/10.
Особливо показовою є його тривала діяльність безпосередньо в Союзі юристів України. З 1999 року М. Матьора очолює Київську обласну організацію Союзу юристів України, а також обіймав посаду заступника голови Союзу.
Його громадська діяльність була значно ширшою за роботу в СЮУ. М. І. Матьора брав участь у діяльності Світового конгресу українських юристів, Фонду реабілітації засуджених громадян України, Міжнародного трудового фонду, громадської колегії при Державній митній службі України; був позаштатним радником першого заступника Секретаря Ради національної безпеки і оборони України та членом Координаційної ради з корпоративної безпеки при Українському союзі промисловців і підприємців. Також він брав участь у розробленні правових засад Концепції національної безпеки України та проєктів законодавчих актів. Має близько 20 наукових публікацій. Є дійсним членом, Академіком Академії АПН
АВЕР’ЯНОВ Вадим Борисович (1951–2010), видатний український учений-правознавець, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, один із засновників сучасної української школи адміністративного права. З 1973 р. його наукова діяльність була пов’язана з Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького, а з серпня 1991 р. він очолював відділ проблем державного управління та адміністративного права; надалі його наукова діяльність істотно вплинула на формування українського адміністративного права. У контексті історії СЮУ необхідно документально встановити його конкретну участь в організаційних заходах 1990–1991 рр., оскільки сам високий науковий статус В. Б. Авер’янова не є достатнім доказом участі у створенні Спілки. Вадим Борисович Авер’янов (7 травня 1951 — 17 вересня 2010) — видатний український учений-правознавець, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, один із фундаторів сучасної української школи адміністративного права. У 1973 році він закінчив юридичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка і фактично всю професійну діяльність пов’язав з Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького: у 1986 році очолив сектор організаційно-правових проблем науково-технічного прогресу, а з серпня 1991 року — відділ проблем державного управління та адміністративного права.
Саме його становище на рубежі 1980–1990-х років є особливо важливим для Вашого дослідження. Ще за радянського періоду наукові інтереси В. Авер’янова були зосереджені на функціях, організаційній структурі та діяльності органів державного управління: кандидатське дослідження було присвячене функціям та організаційній структурі органу державного управління, а докторське — співвідношенню змісту діяльності та організаційних структур апарату державного управління. Доктором юридичних наук він став у 1988 році, а професором — у 1991 році, тобто на момент створення Спілки юристів України Авер’янов уже був сформованим ученим високого рівня й очолював один із наукових напрямів Інституту держави і права.
Це також пояснює його органічну належність до того самого академічного правничого середовища, в якому працювали Юрій Шемшученко, Микола Козюбра та інші правознавці, пов’язані з процесами українського державотворення. Особливо показовою є дата — серпень 1991 року, коли В. Б. Авер’янов очолив відділ проблем державного управління та адміністративного права Інституту; фактично формування нової української державності збіглося з початком нового етапу його наукової діяльності.
У незалежній Україні значення Авер’янова вийшло далеко за межі суто академічної науки. Він входив до робочої групи з розроблення проєкту Конституції України, був заступником керівника робочої групи з розроблення Концепції реформи адміністративного права та підготовки проєкту Адміністративного кодексу, брав участь у підготовці законопроєктів про державну службу, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, а також адміністративно-процедурного законодавства. В. Б. Авер’янов був одним із розробників Концепції адміністративної реформи в Україні та входив до Державної комісії з проведення адміністративної реформи.
Особливе місце В. Авер’янова в історії українського адміністративного права пов’язане з переосмисленням самого призначення цієї галузі. У його працях поступово утверджувався людиноцентристський підхід: адміністративне право мало розглядатися не лише як юридичний інструментарій організації державної виконавчої влади, а передусім як засіб забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини у відносинах із публічною адміністрацією. Показовою в цьому відношенні є його праця «Нове ставлення до прав людини — мета реформування українського адміністративного права».
Масштаб його наукової спадщини також підтверджує значення цієї постаті: за даними матеріалів Конституційного Суду України, В. Б. Авер’янов опублікував понад 300 наукових праць, серед яких понад 20 монографій, науково-практичні коментарі та навчальні
видання. Він сформував власну наукову школу та підготував близько двадцяти
кандидатів і докторів юридичних наук.
БУРЛАКОВ Михайло Михайлович — високопосадовець органів внутрішніх справ, який очолював в той час слідчий напрям. На початку 1990-х він обіймав посаду заступника Міністра внутрішніх справ України — начальника Головного слідчого управління МВС України. Це прямо зафіксовано в офіційній стенограмі Верховної Ради: «заступник міністра внутрішніх справ, начальник головного слідчого управління Михайло Бурлаков». Його статус заступника Міністра внутрішніх справ України також підтверджує постанова Президії Верховної Ради України від 2 березня 1992 р. № 2162-XII, якою його включили до складу Комісії по проведенню судово-правової реформи в Україні. Завдяки його ініціативам Спілка отримала підтримку у правоохоронних органах як у центрі, так і на місцях.
БУРЧАК Федір Глібович — видатний український правознавець, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, один із провідних фахівців у сфері конституційного та державного права. Належав до кола правників, залучених до процесів українського державотворення та розвитку національної правової системи. Академік Академії правових наук України, заслужений юрист України, один із представників того покоління правників, яке забезпечувало юридичний супровід переходу від радянської державності до незалежної України. Він закінчив юридичний факультет Київського університету в 1949 році, працював адвокатом, у правничій видавничій та науково-редакційній сфері, а з 1965 року був пов’язаний з апаратом Верховної Ради УРСР, де очолив юридичний напрям роботи. 1990–1994 роках Ф. Г. Бурчак очолював відділ законодавства і правопорядку Секретаріату Верховної Ради України, тобто під час створення Спілки юристів України перебував безпосередньо в центрі законопроєктної та правової роботи парламенту. Це принципово відрізняє його від учених, які представляли лише академічне середовище: Бурчак поєднував наукову кваліфікацію з багаторічним практичним досвідом роботи в апараті найвищого представницького органу держави.
Його значення особливо проявилося у процесі конституційного становлення незалежної України. Ф. Г. Бурчак належав до правників, які працювали над формуванням нових конституційно-правових засад державності, і в біографічних джерелах характеризується як один з авторів тексту Конституції України. Після 1994 року він продовжив державну правничу діяльність як науковий консультант Президента України з правових питань, що засвідчує тривалий вплив ученого на формування української конституційної та законодавчої системи.
Важливе місце Бурчак посідав і в процесі інституціоналізації української юридичної науки. У 1993 році він став дійсним членом новоствореної Академії правових наук України та належав до кола її засновників; його ім’я згодом було присвоєно Науково-дослідному інституту приватного права і підприємництва НАПрН України. Це характеризує Ф. Г. Бурчака не лише як парламентського правника, а й як одного з організаторів професійної юридичної науки незалежної України.
У контексті створення Спілки юристів України у 1990–1991 роках його постать є особливо логічною: Бурчак перебував одночасно у професійному юридичному середовищі та в апараті Верховної Ради, тоді як ініціатива створення Спілки об’єднувала академічних учених, практикуючих юристів і представників державних органів. Однак проведений пошук поки що не дав первинного документа, який безпосередньо підтверджував би статус Ф. Г. Бурчака як члена оргкомітету чи засновника СЮУ. Тому, якщо його участь засвідчується спогадами безпосередніх учасників подій, у науковому тексті доцільно відокремлювати це мемуарне свідчення від документально встановлених фактів його службової та наукової біографії.
КОЗЮБРА Микола Іванович (1937–2025) — видатний український правознавець, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, один із провідних представників української школи теорії права та конституціоналізму. З 1965 р. працював в Інституті держави і права АН УРСР, у 1982–1990 рр. очолював відділ теорії держави і права, а з 1990 р. — кафедру теорії та історії держави і права Київського університету; брав участь у розробленні проєктів Декларації про державний суверенітет України та Конституції України. Юридичну освіту здобув у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка, який закінчив 1961 року; після цього працював в органах внутрішніх справ слідчим і старшим слідчим на Вінниччині та в Києві, а з 1965 року перейшов на наукову роботу до Інституту держави і права АН УРСР. У 1982–1990 роках очолював в Інституті відділ теорії держави і права.
У 1990 році М. І. Козюбра очолив кафедру теорії та історії держави і права Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, перейшовши таким чином від керівництва академічним науковим підрозділом до керівництва одним із ключових центрів підготовки українських юристів. Він безпосередньо брав участь у розробленні проєкту Декларації про державний суверенітет України, проєкту Конституції України та інших законопроєктів, тобто був не просто теоретиком права, а одним із правників, наукові знання яких використовувалися при формуванні юридичних основ незалежної держави.
Ця обставина особливо важлива для розуміння середовища, в якому в 1990–1991 роках формувалася ідея створення Спілки юристів України. Козюбра належав до того самого провідного академічного правничого середовища, з якого походили Ю. Шемшученко, В. Авер’янов та інші відомі правознавці періоду державотворення. Водночас проведений пошук не дав мені достатнього первинного документа, який дозволяв би беззастережно назвати М. І. Козюбру членом оргкомітету чи засновником Спілки юристів України у травні 1991 року. Тому згадку про його безпосередню участь у створенні СЮУ, якщо вона походить зі спогадів учасників, слід поки подавати саме як мемуарне свідчення, що потребує архівної перевірки, а не як встановлений документальний факт.
Його наукова спадщина становить понад 300 наукових і навчально-методичних праць, а НАПрН України характеризує його як визначного представника теорії держави і права, філософії права та конституційного права.
КРАВЧУК Леонід Макарович (10 січня 1934 — 10 травня 2022) — український державний і політичний діяч, перший Президент України, одна з центральних постатей процесу відновлення української державності. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років у матеріалах фігурує як представник політичної підтримки створення організації. На відповідному етапі він очолював Верховну Раду Української РСР, тому його позиція мала істотне значення для суспільно-політичної легітимації нових загальноукраїнських громадських інституцій. У радянський період він пройшов тривалий шлях у партійно-політичних структурах УРСР, працював у сфері ідеологічної та організаційної роботи, а наприкінці 1980-х років став одним із найбільш впливових представників політичного керівництва республіки. У 1990 році Л. Кравчук був обраний народним депутатом Української РСР, а 23 липня 1990 року — Головою Верховної Ради Української РСР, тобто на момент формування організаційних засад Спілки юристів України він очолював вищий представницький орган республіки.
Особливе значення для Вашого дослідження має саме період 1990–1991 років. Л. Кравчук очолював Верховну Раду в час, коли після прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України відбувалося формування політичних і юридичних передумов незалежної державності, створювалися нові державні та громадські інституції, а українське правниче середовище дедалі активніше долучалося до державотворчих процесів. Після невдалої спроби державного перевороту в СРСР Верховна Рада під його головуванням 24 серпня 1991 року ухвалила Акт проголошення незалежності України, а 1 грудня 1991 року Л. Кравчука було обрано Президентом України.
Тому присутність Л. Кравчука в матеріалах про становлення Спілки юристів України має принципово інший характер, ніж участь Юрія Шемшученка, Володимира Суміна, Миколи Козюбри чи Вадима Авер’янова. Він був не представником академічної юридичної науки, а керівником Верховної Ради УРСР і політичною постаттю найвищого рівня, від позиції якої значною мірою залежали умови діяльності нових загальноукраїнських громадських об’єднань. Саме в період його головування у Верховній Раді відбувся Установчий з’їзд Спілки юристів України 14–15 травня 1991 року, а 28 червня 1991 року Міністерство юстиції УРСР зареєструвало її Статут.
Водночас тут важливо розмежовувати загальнодержавну політичну роль Кравчука і його можливу особисту участь у становленні СЮУ. Сам факт перебування на посаді Голови Верховної Ради не доводить, що він був членом оргкомітету, засновником чи безпосереднім організатором Спілки. Якщо у спогадах учасників створення СЮУ йдеться про підтримку Леонідом Кравчуком ініціативи створення загальноукраїнського об’єднання юристів, це є цінним свідченням, однак конкретні форми такої підтримки — зустрічі з організаторами, доручення, участь у заходах або сприяння з боку Верховної Ради — бажано підтвердити первинними документами чи тогочасною пресою.
МУРАШИН Геннадій Олександрович (29 червня 1932 — 8 серпня 2025) — правознавець, доктор юридичних наук, професор, який належав до наукового середовища, залученого до становлення української юридичної науки та державотворення. Член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, фахівець у галузях конституційного права, теорії держави і права, організації діяльності прокуратури, суду та інших правоохоронних органів.
У матеріалах він зазначений як учасник створення Спілки юристів України, причому в подальшому обіймав у ній керівні посади. У 1955 році він закінчив юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка; у 1962–1967 роках працював прокурором району м. Києва, а з 1968 року його професійна діяльність була пов’язана з Інститутом держави і права АН УРСР. З 1976 до 2001 року Мурашин був заступником директора Інституту з наукової роботи, тобто на момент створення Спілки юристів України належав до керівництва головної академічної юридичної установи республіки.
В період 1982–1991 років, коли Г. О. Мурашин, поряд із посадою заступника директора Інституту, очолював відділ конституційного права і радянського будівництва. Отже, у 1990–1991 роках він перебував у самому центрі академічного середовища, яке займалося правовим забезпеченням трансформації державного устрою України. Його наукова спеціалізація —конституційне право, організація державної влади, суду і прокуратури —безпосередньо відповідала тим проблемам, які набули першочергового значення в
період переходу від УРСР до незалежної України.
Він брав участь у підготовці Декларації про державний суверенітет України, проєктів Конституції України, законів України «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій», «Про прокуратуру», «Про професійні спілки», «Про столицю України — місто-герой Київ» та інших законодавчих актів. Таким чином, Мурашина слід характеризувати не лише як академічного вченого, а як правника, безпосередньо залученого до нормативного оформлення української державності.
Є ще один дуже важливий документ саме березня 1991 року, тобто за два місяці до Установчого з’їзду Спілки юристів України. Постановою Президії Верховної Ради Української РСР від 18 березня 1991 року № 843-XII Г. О. Мурашина включили до
організаційного комітету з проведення республіканської науково-практичної конференції з проблем державотворення; він був визначений ученим секретарем оргкомітету. Головою цього оргкомітету був Леонід Кравчук, а серед його членів — Юрій Шемшученко, Леонід Юзьков, Віктор Шишкін та інші провідні державні діячі й правознавці. Це показує, що Мурашин мав не лише науковий авторитет, а й конкретний досвід організаційної роботи на загальнореспубліканському рівні саме навесні 1991 року.
Цікавим підтвердженням його високого професійного статусу є й те, що в листопаді 1992 року Верховна Рада України розглядала кандидатуру Геннадія Мурашина до першого складу Конституційного Суду України. У парламентській стенограмі його офіційно представлено як заступника директора з наукової роботи Інституту держави і права ім. В. М. Корецького АН України.
У подальшому Мурашин залишався одним із авторитетних представників української конституційно-правової науки. У 1993 році його обрали членом-кореспондентом Академії правових наук України; загалом він опублікував понад 250 наукових праць, частина яких була видана за кордоном. Національна академія правових наук України після його смерті характеризувала вченого як видатного фахівця у сфері конституційного права та авторитетну постать в історії української правничої науки.
Щодо безпосередньої участі у створенні Спілки юристів України, ситуація потребує певного розмежування. Належність Г. О. Мурашина до найближчого професійного оточення Ю. С. Шемшученка та його організаційна активність навесні 1991 року підтверджені документально, однак виявлені мною джерела поки що не дають достатніх підстав стверджувати, що він офіційно входив саме до оргкомітету зі створення СЮУ. Тому свідчення учасників подій про його залучення до створення Спілки
є цінними, але бажано додатково підтвердити їх протоколами оргкомітету або
документами Установчого з’їзду 14–15 травня 1991 року.
ПОГОРЄЛОВ Сергій Степанович представник українського підприємницького середовища кінця 1980-х — початку 1990-х років, пов’язаний із процесом формування організованого представництва інтересів підприємців. Його поява серед учасників або осіб, пов’язаних зі створенням Спілки юристів України свідчить про прагнення засновників залучити до нового професійного об’єднання не лише академічних правників, а й представників середовища нових ринкових відносин.
Сергій Степанович Погорєлов був одним із представників підприємницького середовища періоду переходу України від радянської планової системи до ринкової економіки. Уже в березні 1992 року в офіційному розпорядженні Президента України він зазначений як президент Української ліги підприємств з іноземним капіталом, причому був включений до персонального складу державної робочої структури поряд із народними депутатами, керівниками підприємств, банків та інших підприємницьких об’єднань. У 1993 році цей статус зберігався: Погорєлова як президента Української ліги підприємств з іноземним капіталом включили до Національної ради соціального партнерства, а також до першого складу Ради підприємців України при Кабінеті Міністрів України, що свідчить про його належність до кола представників бізнесу, залучених державою до формування політики розвитку підприємництва.
Його діяльність не обмежувалася початком 1990-х років. У другій половині десятиліття С. С. Погорєлов уже фігурує в урядових документах як голова Ради роботодавців при Президентові України; у 1997 році в такій якості його включено до Ради підприємців України при Кабінеті Міністрів України. Таким чином, простежується певна еволюція його суспільного статусу: від представництва підприємств з іноземним капіталом на початку незалежності — до представництва ширших інтересів роботодавців у взаємодії з Президентом та Урядом України. На початку 2000-х років він перейшов також до керівництва великими галузевими структурами: у постанові Кабінету Міністрів від 16 листопада 2002 року Погорєлов зазначений як генеральний директор ДАХК «Укрпапірпром» та член Ради підприємців України при Кабінеті Міністрів.
СУМІН Володимир Олександрович (1937–1995) — відомий український правознавець і громадський діяч, кандидат юридичних наук, який належав до активних організаторів юридичної спільноти в період становлення незалежної України. Особливо вагомою була його діяльність у Спілці юристів України, де він спочатку обіймав посаду першого заступника голови, а в 1993–1995 рр. очолював організацію; перебування В. О. Суміна на цих посадах підтверджується документами та офіційною історією Спілки. Його наукова і громадська діяльність сприяла консолідації українських правників, розвитку професійного юридичного середовища та утвердженню ролі громадських об’єднань юристів у правовому житті молодої Української держави.
Був одним із головних ініціаторів створення Спілки. Ця ідея сформувалася після його ознайомлення у США з діяльністю American Bar Association, після чого він запропонував створити в Україні подібне професійне об’єднання юристів. Вагомою є його роль у формуванні оргкомітету, виконання функцій секретаря підготовки установчого з’їзду, участь у доборі делегатів та затвердженні. Володимир Олександрович Сумін у 1993 році він став членом-кореспондентом Академії правових наук України.
В офіційному переліку активних членів організаційного комітету, який готував Установчий з’їзд, прямо зазначено В. О. Суміна поряд із Ф. Г. Бурчаком, Г. О. Мурашиним, В. Ф. Опришком та іншими відомими правниками. Оргкомітет очолював Ю. С. Шемшученко, а 14–15 травня 1991 року в Києві відбувся Установчий з’їзд, на якому понад 400 делегатів ухвалили рішення про створення організації.
Після створення Спілки Сумін став одним із її головних керівників. Уже 8 лютого 1993 року в Указі Президента України про Національну раду соціального партнерства він офіційно зазначений як перший заступник голови Спілки юристів України. Причому його включили до складу Ради серед представників об’єднань підприємців, що показує цікаву особливість його діяльності — він представляв професійне юридичне середовище у структурах, де формувалися засади взаємодії держави, підприємців та інших суспільних інституцій.
Ще більш показовою була його роль у створенні Ради підприємців України при Кабінеті Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів від 22 березня 1993 року Суміна, який на той момент залишався першим заступником голови Спілки юристів, було визначено головою Ради підприємців України при Кабінеті Міністрів України. До складу Ради входили керівники основних тогочасних підприємницьких організацій — Спілки орендарів і підприємців, Біржової спілки, Спілки малих підприємств, регіональних підприємницьких об’єднань тощо.
Цей факт суттєво розширює характеристику В. Суміна. Він був не тільки правознавцем і організатором професійної юридичної спільноти, а й помітним учасником інституційного становлення українського підприємництва. У 1993 році Сумін змінив Юрія Шемшученка на посаді голови Спілки юристів України. Офіційна історія Союзу фіксує чітку послідовність: Ю. С. Шемшученко — голова у 1991–1993 роках; В. О. Сумін — у 1993–1995 роках; В. О. Євдокимов — з 1995 року. Під його керівництвом Спілка вже виступала не тільки професійним громадським об’єднанням, а й майданчиком для обговорення важливих питань правової політики. Це підтверджує, зокрема, пізніша офіційна стенограма Верховної Ради: під час парламентського засідання згадувалося, що ще у 1994 році, коли Спілку очолював Сумін, її виконком розглядав питання майбутньої моделі Верховного Суду України.
УРЧУКІН Віктор Григорович (нар. 1940) — український державний і господарський діяч, який наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років був безпосередньо пов’язаний із розвитком нових форм господарювання та підприємництва в Україні. У липні 1990 р. Верховна Рада УРСР розглядала його кандидатуру на посаду заступника Голови Ради Міністрів УРСР; виступаючи перед парламентом, він повідомляв про свою роботу з 1987 р. над упровадженням нових господарських структур, що робить його важливою постаттю раннього періоду інституціоналізації підприємництва. В. Г. Урчукін пов’язується також із підприємницьким об’єднанням, однак назву цієї організації, його точну посаду та зв’язок із формуванням СЮУ необхідно окремо підтвердити документально. Віктор Григорович Урчукін (нар. 1940) — український державний, господарський і науково-технічний діяч, один із представників вищого економічного керівництва Української РСР наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Його професійне походження було безпосередньо пов’язане з промисловістю та науково-технічною діяльністю: ще у 1970–1980-х роках В. Г. Урчукін виступав співавтором технічних винаходів у галузі промислового виробництва, зокрема
технологій перероблення металургійних шлаків.
Наприкінці 1980-х років Урчукін уже перебував на високому рівні республіканського державного керівництва і займався питаннями науково-технічного прогресу та економічної реформи. Особливо показовою є постанова Ради Міністрів УРСР від 2 вересня 1989 р. № 229: саме В. Урчукіну разом із Держпланом УРСР, Держпостачем, Мінфіном, банківськими установами та Академією наук УРСР було доручено опрацювання нормативного акта про створення малих підприємств у сфері інноваційної діяльності. Передбачалося створення спільних малих інноваційних підприємств, державно-кооперативних акціонерних товариств, консорціумів та інших нових форм науково-виробничої кооперації, тобто Урчукін був безпосередньо залучений до нормативного формування тих господарських інститутів, які виходили за межі традиційної радянської планової моделі.
У 1990 році Віктор Григорович Урчукін став заступником Голови Ради Міністрів Української РСР. Це суттєво уточнює його статус: його слід характеризувати не просто як представника підприємницького середовища, а насамперед як високопоставленого державного діяча економічного блоку, причетного до формування нової господарської політики республіки. На цій посаді він перебував у центрі підготовки економічних перетворень перехідного періоду.
Особливо важливо, що у квітні 1991 року, тобто буквально напередодні Установчого з’їзду Спілки юристів України 14–15 травня 1991 р., В. Урчукін особисто представляв у Верховній Раді питання формування власної митної системи України. Під час парламентського обговорення він обґрунтовував необхідність власних податкових, кредитних і митних інструментів, повідомляв про підготовку Митного кодексу Української РСР та про передбачуване створення у складі уряду Державного комітету митного контролю УРСР. Це характеризує його вже не тільки як господарника, а як одного з державних функціонерів, безпосередньо залучених до інституційного відокремлення економічної системи України від загальносоюзної системи СРСР.
ЧЕРНИШ Володимир Миколайович (17 березня 1949 р., с. Наталине Красноградського району Харківської області) — український юрист й державний діяч. З 1977 року працював у Міністерстві юстиції Української РСР, пройшовши шлях від старшого консультанта до заступника начальника управління. У 1990 році його призначили заступником, а невдовзі — першим заступником Міністра юстиції України. Завдяки його зусиллям організації Спілки утвердилися в усіх обласних центрах України. На той час їх, як правило, очолювали керівники головних управлінь юстиції в областях.
ШЕМШУЧЕНКО Юрій Сергійович — видатний український учений-правознавець, академік НАН України та НАПрН України, багаторічний директор Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Він є центральною постаттю в інституційному створенні Спілки юристів України та її першим головою у 1991–1993 рр., що підтверджується офіційною історією СЮУ. У контексті дослідження історії створення Спілки доцільно окремо з’ясувати його роль у формуванні оргкомітету, підготовці установчого з’їзду та взаємодії із В. О. Суміним. Юрій Сергійович Шемшученко (14 грудня 1935 — 1 березня 2025) — видатний український учений-правознавець і організатор юридичної науки, доктор юридичних наук, професор, академік НАН України та НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України. У 1962 році закінчив юридичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка, після чого працював в органах прокуратури Сумської області; з 1969 року його професійна діяльність була пов’язана з Інститутом держави і права АН УРСР. У 1988 році Шемшученко став директором Інституту держави і права ім. В. М. Корецького, тому на рубежі 1980–1990-х років очолював головний академічний центр юридичної науки України.
Для історії становлення Спілки юристів України його статус має принципове значення. На відміну від низки інших учених, щодо яких участь у створенні Спілки поки встановлюється переважно зі спогадів, стосовно Ю. С. Шемшученка існує пряме документальне підтвердження його організаційної ролі. Матеріали Національної академії правових наук України прямо зазначають, що він ініціював та організував створення професійної громадської правничої організації — Спілки юристів України, а офіційна історія самого Союзу підтверджує, що Шемшученко першим очолив Спілку і був її головою у 1991–1993 роках.
Саме ця обставина дозволяє розглядати Шемшученка як одну з центральних постатей організаційного оформлення Спілки, а не лише як відомого науковця, який підтримав її створення. На момент підготовки Установчого з’їзду він мав необхідний академічний і організаційний авторитет, очолюючи Інститут держави і права, навколо якого було сконцентровано значну частину провідних українських правознавців того часу.
Шемшученко водночас був одним із найавторитетніших українських учених періоду державотворення. Сфера його наукових інтересів була надзвичайно широкою і охоплювала конституційне, адміністративне, екологічне, аграрне, космічне право, теорію та історію держави і права. Його наукова спадщина становить близько 900 наукових і публіцистичних праць, серед яких понад 35 індивідуальних та колективних монографій.
Показовою є й подальша організаційна діяльність ученого. У 1992 році його обрали академіком НАН України, у 1993 році — академіком Академії правових наук України; у 1996 році він виступив ініціатором та організатором створення Київського унів ерситету права і став його першим ректором. Таким чином, створення Спілки юристів України було не випадковим епізодом його біографії, а частиною послідовної діяльності з інституціоналізації української юридичної науки, освіти та професійного правничого середовища.
Упорядкований текст спогадів:
Миколи Івановича МАТЬОРИ
про створення та утвердження Союзу юристів України
Кінець 1980-х — початок 1990-х років був особливим періодом не лише для держави, а й для всього юридичного середовища України. Радянська система вже перебувала в стані глибоких змін, виникали нові форми громадської самоорганізації, поступово розширювалися можливості професійних об’єднань, а серед юристів дедалі гостріше відчувалася потреба у власній загальноукраїнській організації, яка не була б обмежена рамками окремого державного відомства. Юристи працювали в прокуратурі, судах, адвокатурі, органах внутрішніх справ, наукових установах, вищих навчальних закладах, органах державної влади та новостворюваних господарських структурах, однак єдиного професійного середовища, здатного об’єднати їх незалежно від відомчої належності, фактично не існувало.
Однією з ключових постатей у зародженні ідеї такого об’єднання був Володимир Олександрович Сумін. Я добре пам’ятаю його як надзвичайно активну, комунікабельну й організаційно діяльну людину. Він був не лише юристом-науковцем, а й людиною, яка багато спілкувалася з практичними працівниками, представниками органів влади та громадського середовища. Певний час Сумін працював у лекторському середовищі, був пов’язаний з організацією лекторської роботи, завдяки чому мав широке коло контактів і добре знав настрої не лише серед науковців, а й серед практикуючих юристів та представників тогочасних органів влади.
Особливе значення, за моїми спогадами, мала поїздка Володимира Суміна до Сполучених Штатів Америки, де він отримав можливість ближче ознайомитися з діяльністю професійних об’єднань американських юристів. Його особливо зацікавила модель великої професійної асоціації, яка об’єднувала представників різних юридичних професій і водночас залишалася самостійною громадською структурою. Повернувшись, він говорив про те, що українським юристам також потрібна організація такого типу — не відомча, не підпорядкована прокуратурі, суду, міліції чи іншому державному органові, а загальна професійна організація юристів.
Саме Володимир Сумін, наскільки я пам’ятаю ті події, приніс цю ідею Юрію Сергійовичу Шемшученку. Це було важливим моментом, оскільки сама ідея без відповідного наукового, професійного й організаційного центру могла залишитися лише пропозицією. Шемшученко на той час уже очолював Інститут держави і права Академії наук Української РСР — провідну академічну юридичну установу республіки. Він підтримав цю пропозицію, і відтоді розмови про необхідність професійного об’єднання почали набувати конкретних організаційних форм.
Отже, у моєму сприйнятті тих подій ролі Суміна і Шемшученка були взаємопов’язаними, але не тотожними. Сумін був одним із тих, хто приніс саму ідею і став її практичним рушієм, тоді як Шемшученко надав цій ідеї необхідного академічного авторитету, організаційної основи і фактично очолив процес її реалізації. Саме поєднання цих двох складових — активної громадської ініціативи та можливостей провідної юридичної наукової установи — дозволило досить швидко перейти до створення організаційного комітету.
Центром цієї роботи став Інститут держави і права Академії наук Української РСР. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років тут працювало винятково сильне покоління українських правознавців. Директором був Юрій Шемшученко, заступником директора з наукової роботи — Геннадій Мурашин; поруч працювали або були професійно пов’язані з Інститутом Микола Козюбра, Вадим Авер’янов та інші відомі вчені. Тому природно, що саме це середовище стало одним із головних інтелектуальних осередків майбутньої організації.
Юрій Сергійович Шемшученко став центральною організаційною постаттю процесу й очолив організаційний комітет. Це був уже сформований учений і керівник великої академічної установи, здатний вести переговори як із науковцями, так і з керівниками державних органів. Його авторитет дозволяв залучати до роботи представників різних юридичних професій, які за звичайних умов існували в досить відокремлених відомчих середовищах.
Одним із найближчих учасників цієї роботи був Геннадій Олександрович Мурашин — заступник директора Інституту держави і права з наукової роботи, який у 1982–1991 роках одночасно очолював відділ конституційного права. Він мав не лише академічний, а й значний практичний юридичний досвід, свого часу працював прокурором одного з районів Києва. Для організаційної роботи це було важливо: Мурашин добре знав як наукове середовище, так і практичну систему правоохоронних та державних органів. Показово, що саме навесні 1991 року він виконував функції вченого секретаря іншого загальнореспубліканського оргкомітету — з проведення науково-практичної конференції з проблем державотворення, а отже мав реальний досвід організації масштабних правничих заходів.
Серед активних учасників організаційної роботи був і Федір Глібович Бурчак. Його постать була особливо важливою, оскільки він представляв не тільки юридичну науку, але й безпосередньо парламентсько-правове середовище. На початку 1990-х років Бурчак очолював відділ законодавства і правопорядку Секретаріату Верховної Ради, тобто перебував у самому центрі законопроєктної роботи в той момент, коли формувалися нові правові засади української державності.
Навколо цього ядра перебували й інші відомі правознавці. Микола Іванович Козюбра був одним із найавторитетніших українських теоретиків права. До 1990 року він очолював в Інституті відділ теорії держави і права, а потім кафедру теорії та історії держави і права Київського державного університету. Його участь у підготовці Декларації про державний суверенітет України та подальшій конституційній роботі добре характеризує рівень тих учених, навколо яких формувалося нове українське правниче середовище.
Вадим Борисович Авер’янов представляв інший, адміністративно-правовий напрям. На той час він уже був доктором юридичних наук, займався проблемами організації державного апарату та діяльності органів державної влади, а з серпня 1991 року очолив в Інституті відділ проблем державного управління та адміністративного права. Згодом саме Авер’янов стане одним із провідних розробників концептуальних засад української адміністративної реформи. Тому присутність таких учених у цьому середовищі показувала, що йшлося не про вузьку корпоративну ініціативу, а про значно ширший процес професійної самоорганізації українського правництва.
До організаційної роботи люди долучалися поступово. Не всі, хто згодом був пов’язаний із Союзом, належали до найпершої групи, яка обговорювала його створення. У моїй пам’яті залишився, зокрема, Володимир Іщенко, який приєднався до організаційної роботи дещо пізніше, вже тоді, коли від первинного обговорення ідеї перейшли до практичної підготовки майбутньої організації. Через багато років важко без документів точно відтворити його тогочасну посаду і конкретний розподіл обов’язків, однак сама його присутність у цьому організаційному середовищі запам’яталася.
Я сам, Микола Іванович Матьора, представляв іншу частину юридичного середовища — юристів-практиків. Після закінчення Харківського юридичного інституту працював стажером, слідчим, а потім помічником прокурора Києво-Святошинського району Київської області. Для нас, практичних працівників, майбутній Союз мав особливе значення: він давав можливість спілкуватися не як представникам різних відомств, а передусім як юристам. Це було новим підходом для системи, в якій прокуратура, суд, адвокатура, органи внутрішніх справ, юридична наука та відомчі юридичні служби традиційно існували досить відокремлено.
Організатори прагнули від самого початку вийти за межі суто академічного середовища. Контакти встановлювалися з практикуючими юристами, представниками державних органів, правоохоронних структур, господарських організацій і нового підприємницького середовища. Це було цілком закономірно: наприкінці 1980-х років кооперативний рух, поява малих підприємств, нових господарських структур і перших форм приватного підприємництва створювали величезний попит на нове законодавство і юридичне забезпечення економічних відносин.
У цьому середовищі запам’яталися Віктор Григорович Урчукін та Сергій Степанович Погорєлов. Урчукін був пов’язаний із процесами економічної реформи та впровадженням нових форм господарювання. Ще наприкінці 1980-х років він займався питаннями створення малих інноваційних підприємств, акціонерних товариств, консорціумів та інших нетрадиційних для радянської економіки структур, а 1990 року став заступником Голови Ради Міністрів Української РСР. У моїй пам’яті його ім’я пов’язане також із тодішнім організованим підприємницьким рухом, хоча точний формальний статус у відповідному підприємницькому об’єднанні доцільно встановлювати за документами того часу.
Сергій Степанович Погорєлов також запам’ятався як помітний представник того нового підприємницького середовища, яке формувалося на межі 1980-х і 1990-х років. Уже в перші роки незалежності він очолював Українську лігу підприємств з іноземним капіталом, входив до державних консультативних структур із питань підприємництва та соціального партнерства. Сам факт появи таких людей у колі професійних контактів юристів був характерним для часу: підприємництво потребувало правового оформлення, а юристи дедалі більше ставали необхідними учасниками економічних перетворень.
Треба розуміти, що тоді правничий і підприємницький рухи багато в чому розвивалися паралельно. Нові громадські організації, професійні союзи, підприємницькі об’єднання виникали в умовах послаблення колишньої монополії державних структур. Показово, що вже після створення Союзу юристів Володимир Сумін активно працював і в цьому напрямі: у 1993 році він, будучи першим заступником голови Союзу юристів України, очолив Раду підприємців України при Кабінеті Міністрів. Це добре пояснює, чому в моїх спогадах про раннє середовище Союзу юридична та підприємницька лінії так часто перетинаються.
Важливою була й політична підтримка самого процесу професійної самоорганізації. У цей період Верховну Раду Української РСР очолював Леонід Макарович Кравчук. Після прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України правові питання фактично опинилися в центрі політичного життя: обговорювалися майбутній державний устрій, власне законодавство, судова система, прокуратура, економічна самостійність, права людини. За моїми спогадами, ідея консолідації українських юристів сприймалася на рівні тодішнього керівництва республіки позитивно. Водночас конкретні форми особистого сприяння Леоніда Кравчука — зустрічі, домовленості чи інші організаційні кроки — сьогодні необхідно відтворювати вже за документами.
У цьому полягає одна з важливих особливостей створення Союзу: ініціатива не була суто «згори» і водночас не була ізольованим громадським рухом «знизу». Вона виникла на перетині академічної юридичної науки, юридичної практики, державотворчих процесів і нових форм громадської самоорганізації. Це й забезпечило їй життєздатність.
Не менш важливим завданням було вийти за межі Києва. Загальноукраїнська організація не могла складатися лише зі столичних науковців та державних службовців. Необхідно було залучити юристів з областей, створити місцеві осередки, забезпечити представництво суддів, прокурорів, адвокатів, працівників органів внутрішніх справ, юрисконсультів, учених та викладачів. Уже протягом 1990 року виникали регіональні об’єднання юристів, зокрема в Одесі, Харкові та Тростянці Сумської області, що створювало реальне підґрунтя для загальнореспубліканського об’єднання.
Після утворення оргкомітету розпочалася значно менш помітна ззовні, але надзвичайно важлива практична робота: контакти з регіонами, визначення представництва, залучення різних категорій юристів, підготовка установчих документів, обговорення майбутньої структури Союзу, організація самого з’їзду. Саме на цьому етапі особливо проявилися організаторські здібності Володимира Суміна.
Сумін був одним із найбільш діяльних членів оргкомітету. Він багато працював із людьми, встановлював контакти, залучав до процесу представників різних професійних і суспільних середовищ. Якщо Шемшученко був головою оргкомітету, його інституційним і науковим центром, то Сумін значною мірою забезпечував повсякденний організаційний рух справи. Саме тому, згадуючи сьогодні створення Союзу, я вважаю неправильним протиставляти цих двох людей або намагатися визначити лише одного «засновника»: їхні функції доповнювали одна одну.
Результатом цієї роботи став Установчий з’їзд Союзу юристів України, який відбувся 14–15 травня 1991 року в Києві. На нього прибуло понад 400 делегатів з усіх областей України, Криму, Києва і Севастополя. Вони представляли практично весь спектр юридичних професій, що відповідало первинній ідеї створення не відомчої, а загальнопрофесійної організації.
З’їзд ухвалив рішення про створення Союзу юристів України, затвердив його Статут, обрав керівні та контрольні органи — Раду Союзу, Контрольну комісію та Комісію з питань професійної етики. Першим головою Союзу було обрано Юрія Сергійовича Шемшученка. Володимир Сумін надалі став його першим заступником, що цілком відповідало тій великій організаційній роботі, яку він виконував ще на установчому етапі.
28 червня 1991 року Статут Союзу юристів України було зареєстровано Міністерством юстиції Української РСР. Таким чином, організація отримала офіційний статус ще до проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України. У цьому є певний історичний символізм: Союз виник у надрах ще радянської правової системи, але за своєю ідеєю — незалежна професійна самоорганізація юристів, подолання відомчої замкненості, участь правничої спільноти в суспільному житті — уже належав до нової епохи.
Після проголошення незалежності завдання Союзу природно змінилися і розширилися. Тепер ішлося вже не тільки про професійне спілкування юристів, а й про їхню участь у розбудові власної правової системи незалежної України. Треба було створювати нове законодавство, реформувати судову систему, прокуратуру, органи виконавчої влади, формувати нове розуміння прав людини, приватної власності та підприємництва. Союз отримував широке поле для професійної та громадської діяльності.
Показовим було й зближення правничого та економічного напрямів. Уже з початку 1992 року Союз юристів України був серед засновників журналу «Підприємництво і ринок України», відповідальним редактором якого став Юрій Шемшученко. Це було цілком закономірним продовженням контактів, які виникали ще на установчому етапі: нова ринкова економіка потребувала нового права, а підприємці — кваліфікованої юридичної підтримки.
Подальші події підтвердили особливе значення тандему Шемшученка і Суміна. Юрій Сергійович Шемшученко очолював Союз у 1991–1993 роках. Володимир Олександрович Сумін, який був його першим заступником, у 1993 році став головою Союзу і керував ним до своєї передчасної смерті в січні 1995 року. Отже, людина, яка на початковому етапі була одним із головних генераторів і практичних провідників ідеї професійного об’єднання юристів, згодом сама очолила створену організацію.
Для мене особливо важливо зберегти пам’ять про людей, а не тільки про офіційні рішення і дати. За кожним протоколом, статутом або постановою стояли конкретні особи — Шемшученко, Сумін, Мурашин, Бурчак та багато інших. Хтось забезпечував науковий авторитет, хтось мав зв’язки з державними органами, хтось представляв практичних юристів, хтось умів організувати людей і домовитися з ними. Саме поєднання цих різних можливостей зробило створення загальноукраїнської організації реальним.
Оцінюючи ті події через багато років, я вважаю принципово важливим і те, що Союз юристів України створювався ще до проголошення державної незалежності України. Його засновники не могли в травні 1991 року точно знати, як швидко розвиватимуться політичні події наступних місяців. Однак сама потреба в самостійному українському професійному правничому середовищі вже була очевидною. У цьому розумінні створення Союзу стало одним із проявів ширшого процесу інституційного відокремлення та самоорганізації українського суспільства напередодні незалежності.
І, нарешті, найважливішою рисою того процесу було прагнення подолати відомчі межі. Поруч опинилися академічні вчені, прокурори, адвокати, працівники судів і органів внутрішніх справ, державні службовці, юрисконсульти, викладачі та представники нового господарського середовища. Вони мали різний професійний досвід і нерідко різні погляди, але їх об’єднувало розуміння того, що українські юристи потребують власного загальнонаціонального професійного представництва. Саме це — об’єднання правників навколо професійних цінностей, розвитку права та майбутньої української державності — я вважаю головним змістом створення Союзу юристів України.