1. Система природного права (Le système du droit naturel). Сучасність позначає радикальний розрив із методом суперечливої дискусії щодо питань справедливості, характерним для давньої юриспруденції (jurisprudence des Anciens). Захоплені першими успіхами фізичних наук (sciences physiques) та вражені досконалістю логічних і математичних міркувань (raisonnements logiques et mathématiques), сучасні юристи активно продовжують проєкт побудови природної науки права (science naturelle du droit), яка досягла б рівня певності, рівного, а можливо навіть вищого, ніж у математики (mathématiques).
З огляду на вимоги ясності, узгодженості та очевидності (clarté, cohérence et évidence), які нав’язує сучасному розуму (raison moderne) його математичний ідеал (idéal mathématique), схоластичне навчання (enseignement scolastique) відкидається як нагромадження розрізнених висловлювань, позбавлених значення і підґрунтя (propos décousus, dépourvus de signification et de fondement).
Щоб побудувати нову науку права (science nouvelle du droit), необхідно замінити нескінченні шкільні дискусії з певними доведеннями за зразком теорем геометрії. Суперечність тез, в очах логіка (logicien), не є засобом доступу до істини, а, навпаки, є беззаперечним доказом помилки в міркуванні (faute de raisonnement).
Крім того, розв’язання конкретного випадку шляхом посилання на інші вже вирішені та нібито аналогічні ситуації не дає жодної гарантії. Подібність часто народжується з уяви, вона вводить в оману і, як наслідок, веде до помилки. Справжній розум (raison véritable) діє не випадково, через зустрічі й випадковості досвіду, а в порядку належного і відповідно до методу (ordre dû, méthode), як необхідна послідовність ідей, що відповідають реальній структурі речей (structure réelle des choses).
Юридичне міркування (raisonnement juridique) повинно відтак рухатися не горизонтально — від одного випадку до іншого, а вертикально — від перших очевидних і певних принципів до конкретних рішень (solutions particulières).
Сучасне природне право (droit naturel moderne) відмовляється від казуїстики (casuistique) і, радикально порвавши з минулим (faisant table rase du passé), прагне знову знайти шлях до перших принципів (premiers principes). Вони безпосередньо випливають із природи речей (nature des choses) і є доступними всім людям через використання чистого розуму (droite raison), без допомоги Одкровення (Révélation). Вони становлять аксіоми (axiomes), з яких походять довідні правила (règles démontrables), і саме їх юристи-натуралісти (jus naturalistes) намагаються відтворити у вигляді системи за моделлю евклідової геометрії (géométrie euclidienne).
Ця школа природного права (école du droit naturel) знаходить у праві народів (droit des gens) своє улюблене поле застосування. Твори найвидатніших сучасних юристів-натуралістів — таких як Гроцій (Grotius), Пуфендорф (Pufendorf), Вольф (Wolff) і Ваттель (Vattel) — є трактатами з міжнародного права (droit international).
Принаймні дві причини пояснюють цю перевагу.
По-перше, за своєю суттю природне право не знає кордонів. Будучи продуктом розуму, воно є необхідно універсальним. Спільне природне право таким чином протиставляється окремим правам націй, над якими іронізує Паскаль (Pascal)[1], коли згадує кордон Піренеїв (frontière des Pyrénées), перетин якого перетворює істину на брехню.
По-друге, на політичному ґрунті Реформація глибоко розділила європейські держави (puissances européennes). Вони більше не погоджуються щодо сенсу Одкровення (sens de la Révélation)[2], тоді як протестантські держави (États protestants) відкидають авторитет папи (autorité du pape). Отже, виникає нагальна потреба знайти нову спільну основу (nouveau fondement commun), здатну регулювати міжнародні відносини (relations internationales), зокрема війну і мир (guerre et paix).
Таким правом стає природне право, що випливає лише з розуму (découlant de la seule raison) і було б чинним навіть у разі, якби Бога не існувало — за формулою Гроція (formule de Grotius), яка свого часу викликала значний резонанс (tollé).
2. Упорядкування позитивного права (La mise en ordre du droit positif). Саме позитивне право (droit positif), авторитет якого походить від природного права (droit naturel), також не уникає програми систематизації (programme de systématisation). Лейбніц (Leibniz),[3] великий юрист, філософ і математик (juriste, philosophe et mathématicien), формує проєкт зведення маси різнорідних текстів (textes hétéroclites), що характеризують римське або германське загальне право (droit commun romain ou germanique), до корпусу простих і небагаточисельних правил (règles simples et peu nombreuses), якими кожен легко може оволодіти.
Для досягнення такого результату, вважав він, достатньо було б вилучити з хаотичної маси текстів визначення й прості елементи (définitions et éléments simples) та впорядкувати їх у великій таблиці (vaste tableau). Проста комбінація цих елементів дозволила б згодом охопити всі можливі випадки (tous les cas de figure possibles), які постали або постануть перед суддями (juges).
Проте для Лейбніца, на відміну від Аристотеля (Aristote), немає ні необхідності, ні навіть доцільності розглядати самі випадки для визначення їх розв’язання, оскільки будь-яке рішення походить виключно з системи (système), а не з досвіду (expérience). Усі правові норми (règles de droit) зводяться до гіпотетико-дедуктивної формули (formule hypothético-déductive) типу: «якщо така умова виконана, то застосовується такий режим» («si telle condition est réalisée, alors tel régime s’applique»). Подібно до математичних тверджень (propositions mathématiques), вони формулюють відносини, істинні a priori і довідні незалежно від фактичної реалізації подій.
Отже, позитивне право постає як формальна, узгоджена і завершена система (système formel, cohérent et complet), у межах якої розв’язання спорів більше не породжує дискусій і судових промов (plaidoiries), а є результатом чистого логічного обчислення (pur calcul logique).
3. Судовий силогізм (Le syllogisme judiciaire). Раціоналістичний проєкт (projet rationaliste) спричиняє справжнє перевертання юридичного міркування (raisonnement juridique) і самого розуміння судового рішення (jugement judiciaire). Випадок (casus) більше не є відправною точкою дискусії, а, навпаки, є її кінцевим пунктом — результатом довгого ланцюга силогізмів (chaîne de syllogismes), які поєднують простий розум із природним правом, його — із загальними позитивними законами (lois positives générales), а ті — з їх конкретними застосуваннями.
На практиці немає потреби щоразу повертатися до перших принципів, оскільки доведення вважаються раз і назавжди встановленими, хоча їх перевірка завжди теоретично можлива. Юридичний розум залишає риторичне поле ймовірного (terrain rhétorique du probable) на користь більш твердої логічної та математичної певності (certitude logique et mathématique). Суддя (juge) ототожнює себе з логіком (logicien), формулюючи рішення так, як формулюють теорему (théorème).
Силогізм є класичною фігурою дедуктивного міркування (raisonnement déductif). Він ґрунтується на поєднанні двох посилок (prémisses). Велика посилка (majeure) формулює загальне або універсальне твердження, наприклад: «усі люди смертні» («tous les hommes sont mortels»); мала посилка (mineure) — окреме твердження: «Сократ є людиною» («Socrate est un homme»). Висновок отримують шляхом підстановки: «Сократ смертний» («Socrate est mortel»). Саме форма міркування гарантує його дійсність незалежно від змісту тверджень.
4. Намір законодавця (L’intention du législateur). Революція (Révolution) справляє, однак, парадоксальний ефект на сучасне природне право (droit naturel moderne). Спочатку здається, що ідеал права, заснованого на розумі (droit fondé sur la raison), бере гору. Декларація прав людини і громадянина (Déclaration des droits de l’homme et du citoyen) та ліберальні конституції (constitutions libérales) урочисто визнають існування й переважну цінність природних і універсальних прав людини (droits naturels et universels).
Проте кодифікація Наполеона замінює хаотичну сукупність авторитетів старого права (ancien droit) структурою, чия ясність і порядок відповідають сучасному систематичному ідеалу. Але це визнання прав розуму здійснюється через позитивний закон (loi positive), який у своєму гегемонному прагненні швидко зводить природне право до статусу викопної пам’ятки Старого режиму.
5. Силогізм, як модель судового обґрунтування, швидко виявляє свої межі. Суддя стикається з труднощами знаходження у чіткій формулі коду розв’язання нескінченно різноманітних і нових справ. Він більше не може ні звертатися до справедливості як Аристотель, ні посилатися на принципи природного права, як це ще радив Камбасерес (Cambacérès)[4]. Єдиним ресурсом залишається текст закону, що змушує суддю вдаватися до тлумачення (interprétation) закону або Кодексу, які замінюють старі авторитети як джерело будь-якого правила і будь-якої справедливості.
Юристи, які здійснюють таку екзегезу кодексів (exégèse des codes), водночас розвивають новий метод тлумачення (méthode d’interprétation), який вони прагнуть узгодити з сучасними науковими нормами (normes scientifiques modernes) і який суттєво відрізняється від герменевтики Давніх (herméneutique des Anciens). Ця наука тлумачення (science de l’interprétation) дивовижно збігається з тією, що в XIX столітті утверджується у філології (philologie) в галузі літературних, історичних і теологічних студій.
У резонансній праці Франсуа Жені (François Gény)[5] різко таврує «релігію закону» (religion de la loi) філософів-раціоналістів та юристів екзегези як «фетишизм писаного закону» (fétichisme de la loi écrite). Постійне посилання на закон і на волю законодавця є лише «фікцією» (fiction), за якою судді більш або менш уміло приховують творчу діяльність анархічного характеру, що стає необхідною внаслідок старіння кодексів. У Франції, але також у Німеччині та Сполучених Штатах, логічна модель, яка зводить право до цілісної та завершеної системи абстрактних правил, законодавчого або прецедентного походження, зазнає жорсткої критики.
Математично-науковий ідеал природно-правових теорій (jus naturalistes) поступається місцем новій філософії пізнання — позитивізму (positivisme), натхненному новими успіхами експериментального методу в природничих науках. Для позитивізму будь-яке знання бере свій початок не в системі теоретичних положень, а безпосередньо в спостереженні та експерименті з фактами, з яких науковець індукує загальні закони, завжди спростовні та вдосконалювані.
Для Голмса (Holmes)[6], засновника американського реалістичного руху, право є меншою мірою справою логіки, ніж досвіду. Щоб зрештою побудувати юридичну науку, гідну цієї назви, слід припинити зациклюватися на тому, яким право повинно бути, і зосередитися на тому, чим воно є насправді. Право «таким, яким воно є» (tel qu’il est) не міститься в текстах, включно з текстами законів, які проголошують лише «паперові правила» (paper rules).
6. Судження (Le jugement). Справжні правила (real rules) спостерігаються безпосередньо в соціальній реальності та вимірюються ефектами, які вони справляють. Щоб осягнути реальну дієвість правила, слід поставити себе на місце людини з низькими моральними засадами (bad man), яка не виявляє особливої поваги до права і переслідує виключно власний егоїстичний інтерес. Така людина утримується від вчинення певних дій не з моральних міркувань, а зі страху перед санкціями. Вона намагатиметься заздалегідь оцінити ризик бути викритою та покараною.
«Передбачення того, що зроблять судді, і нічого більш претензійного — ось як я визначаю право», — підсумовує Голмс. Але якими засобами передбачати судові рішення? У будь-якому разі слід остерігатися сприймати за чисту монету ті мотивування, які самі судді надають своїм рішенням, продовжуючи представляти їх як необхідний результат примусової логічної демонстрації.
Для найбільш скептично налаштованих цей дискурс приховує повну сваволю: судді ухвалюють рішення «залежно від того, що вони з’їли на сніданок». За іншими підходами, слід читати між рядками, щоб уловити, під видимими мотивами, справжні й інколи маловизнані причини судових рішень. Саме це Поль Рікер (Paul Ricœur) називає «герменевтикою підозри» (herméneutique du soupçon), видатними представниками якої є Ніцше (Nietzsche), Маркс (Marx) і Фрейд (Freud) [7].
Ніцше показав, що в основі моралі лежить сила. Маркс виявив ідеологічну природу юридичного дискурсу, який приховує під покровом прав людини реальність відносин експлуатації та насильство буржуазного панування. Врешті Фрейд навчив реалістів тому, що, мотивуючи свої вчинки, індивід — а отже й суддя — приховує від себе й від інших несвідомі потяги, які насправді визначають його поведінку.
Судження зумовлене соціальним класом, до якого належить суддя, його економічним становищем, політичними переконаннями та психологічним станом. Таким чином, судове рішення можна значно надійніше передбачити, зосередившись на цих даних, ніж шляхом силогістичного міркування або тлумачення законів і прецедентів. Можна навіть вирішальним чином вплинути на вердикт, уміло добираючи склад присяжних на основі поглибленого дослідження особистості. Якою б не була мета таких досліджень, вони неминуче призводять до різкої критики правового порядку та глибоко підривають довіру громадян до права як способу мирного врегулювання конфліктів. Вони припускають, що суддя, прикриваючись неупередженістю, лише транслює у формалізованій і лицемірній мові судового рішення власні вподобання або упередження свого соціального середовища та класу.
У відповідь на цей цинічний погляд інший позитивістський напрям намагається обґрунтувати можливість вибору між кількома рішеннями на підставі дискреційної влади (pouvoir discrétionnaire), делегованої судді законодавцем. За таких умов «тлумачення» (interprétation) закону не є способом пізнання права, а є актом волі судді. Судове рішення є чинним не тому, що воно дає правильне тлумачення закону, а тому, що воно ухвалене компетентним суддею у встановлених формах. Інакше кажучи, у сфері юридичного тлумачення не існує раціонально «єдино правильної відповіді» (bonne réponse). Проголошення права та його застосування ґрунтуються передусім на ієрархічній інституційній системі, яка визначає рівні повноважень і компетенцій.
7. Теорія граничних випадків (La théorie des cas limites). Англієць Герберт Гарт (Herbert Hart) уточнює позитивістську теорію відсутності правильної відповіді (no right answer) для судового вирішення складних справ (hard cases). За його словами, розвинені правові системи характеризуються поєднанням двох типів правил різної природи: первинних правил (règles primaires) та вторинних правил (règles secondaires).
Первинні правила є матеріальними правовими нормами, які наказують або забороняють певні дії. До них додаються вторинні правила, призначенням яких є не регулювання поведінки, а надання критерію, що дозволяє з точністю розпізнавати чинні первинні правила в межах суспільства. Ці правила визначають формальні джерела права, процедури його створення та зміни, а також уповноважують певних осіб застосовувати санкції та уточнювати зміст норм у разі спору.
Як і в Кельзена , чинність первинної норми залежить не від її змісту, а від формальних умов її ухвалення, визначених вторинними правилами. Іншими словами, чинність норми підтверджується її «родоводом» (pedigree). Судді, уповноважені застосовувати закон до конкретних спорів, стикаються з двома типами справ: стандартними випадками (cas standards) і граничними випадками (cas limites).
Стандартні випадки чітко відповідають ситуаціям, передбаченим законом, і, за Гартом, становлять більшість справ. Натомість у граничних випадках суддя стикається з труднощами визначення того, чи підпадає конкретна ситуація під сферу дії закону. Такі неоднозначності зумовлені звичайною мовою, якою сформульовані закони, адже мовний знак є довільним щодо того, що він позначає.
Значення терміна зазвичай закріплюється вживанням, за винятком деяких технічних, зокрема юридичних, термінів, які мають спеціальне визначення. Проте ці мовні конвенції неминуче є недосконалими та неточними: вони не можуть наперед охопити всі можливі та уявні випадки. Тому сфера застосування закону містить зону ясності (zone de clarté) та зону півтіні (zone de pénombre).
Саме цій зоні півтіні відповідають граничні випадки. Суддя не може знайти рішення таких справ безпосередньо в законі, оскільки їх вирішення вимагає виходу за межі загальноприйнятого значення термінів. На підставі повноважень, наданих вторинними правилами, суддя змушений владно — і неминуче довільно — визначати сферу дії закону, розширюючи водночас ядро його ясності.
Судовий силогізм (syllogisme judiciaire) не є логічним інструментом, а радше ентимемою (enthymème), тобто риторичною фігурою, вже дослідженою Арістотелем. Юридичне міркування здебільшого здійснюється до силогізму — у формуванні лише ймовірних і переконливих засновків. Тлумачення текстів формує велику засновку, тоді як кваліфікація фактів готує зближення з малою засновкою.
Ці операції не належать до логіки, вони є предметом суперечок і дискусій. Нова риторика (nouvelle rhétorique) відрізняється від старої тим, що покладає на самого суддю, а не на адвокатів сторін, обов’язок розвивати у мотивувальній частині аргументацію, яка розумно обґрунтовує ухвалене рішення.
8. Роман юриспруденції. (Le roman de la jurisprudence) – дослівний переклад. За сутністю “Наратив судової практики” [8]. Щоб краще осягнути шлях судді до найкращого правового рішення, Рональд Дворкін (Ronald Dworkin) порівнює його з роботою письменника, залученого до створення колективного роману (chain novel). Уявімо, що групі романістів доручено спільно написати найкращу можливу книгу, де кожен по черзі додає розділ власного авторства до вже написаних попередниками.
Автор, який приходить пізніше, може змінювати хід оповіді, поглиблювати раніше занедбані аспекти історії або навіть відкривати її в цілком новому світлі. Проте, роблячи це, він повинен подбати про гармонійне включення свого тексту в уже створене ціле. За Дворкіним, суддя у складній справі перебуває між двома суворими вимогами: з одного боку, він має ухвалити справедливе рішення, а з іншого — вписати його в безперервну лінію чинного права, сформовану законами та прецедентами.
Розгляньмо, слідом за Дворкіним (Dworkin), приклад справи Елмера (affaire Elmer), засудженого в Нью-Йорку наприкінці XIX століття до тюремного ув’язнення за отруєння свого діда. Елмер знав, що той склав заповіт на його користь, передавши йому все своє майно, але побоювався, що дід змінить заповіт після пізнього повторного одруження. Доньки жертви заявили свої спадкові права, стверджуючи, що вбивця не може успадковувати. Адвокат Елмера посилався на те, що закон про заповіти (loi sur les testaments) не передбачав жодної втрати спадкових прав такого типу і що, відповідно, заповіт мав залишитися чинним.
Судді, у своїй більшості, відмовили Елмеру у спадщині, і він, отже, не успадкував майно свого діда. У цій справі позитивні правові норми (règles légales positives) виявилися мовчазними. На думку суддів, вони звернулися, щоб позбавити Елмера спадкового покликання, до наміру законодавця (intention du législateur), відповідно до доктрини екзегези (doctrine de l’exégèse). Однак таке обґрунтування видається штучним, оскільки історичний законодавець жодним чином не передбачав цього випадку.
Чи слід із цього робити висновок, що рішення суду було дискреційним і свавільним щодо граничного випадку (cas limite)? Ні, за Дворкіним, який показує, як судді у цій справі спираються на принципи (principes), щоб доповнити неповну систему правових норм. З одного боку, вони виводять із великої кількості прецедентів правило, за яким у праві ніхто не може отримувати вигоду зі своїх злочинів, а з іншого — констатують, що режим заповітного спадкування передбачає певну спорідненість між заповідачем і спадкоємцем, несумісну з учиненим убивством. Це тлумачення принципів, які лежать в основі правового порядку, нав’язувало суддям у цій справі єдину можливу правильну відповідь (une seule bonne réponse
9. Питання принципу і політичні питання (Questions de principe et questions politiques). Якщо Дворкін бореться з рішеннянством (décisionnisme), до якого веде теорія граничних випадків Гарта (théorie des cas limites de Hart)[9], то він одночасно відкриває другий фронт проти утилітаристської позиції соціологічної моделі (position utilitariste du modèle sociologique), яка зводить судове рішення до зважування інтересів (mise en balance des intérêts) що, крім певного розчарування у класичному судовому процесі, засвідчує зростання значущості узгодженої, або переговорної, юстиції (justice négociée), у межах якої сторони судового процесу відновлюють або встановлюють діалог і беруть активну участь у застосуванні правил, які їх стосуються. Звісно, дискусія завжди ризикує зазнати поразки або затягнутися на невизначений час. Тому необхідно запроваджувати замінні механізми ухвалення рішень (mécanismes décisionnels de substitution), але вони повинні залишати всі шанси відкритій і аргументованій дискусії.
Класичне судове рішення (jugement classique) у цій перспективі постає лише як резервне, субсидіарне рішення, як альтернатива, що застосовується за замовчуванням у разі провалу дискусії.
Ця філософія правосуддя (philosophie de la justice) не обмежується цивільним правом. Вона поширюється також на кримінальне право на користь реформ, таких як кримінальна медіація (médiation pénale), які надають потерпілому справжній статус сторони на певних етапах процедури і намагаються організувати діалог між ним та особою, яка вчинила правопорушення, зокрема щодо способів відшкодування шкоди.
Обов’язок вести переговори щодо застосування правової норми поширюється відтепер і на адміністрацію (administration), яку поглиблений судовий контроль мотивування адміністративних актів (contrôle judiciaire approfondi de la motivation des actes administratifs) спонукає пом’якшувати своє дискреційне повноваження оцінки шляхом слухання та врахування законних інтересів різних учасників, яких зачіпає проєкт рішення.
Отже, адміністрація змушена, перш ніж ухвалити остаточне рішення, організовувати консультаційні процедури, у межах яких різні точки зору можуть бути висловлені та зіставлені. Тим самим, застосування та тлумачення норми більше не розглядаються виключно як наукова діяльність (activité savante) або як здійснення імперіуму (exercice d’un imperium), а дедалі частіше постають як можливість активної участі громадян у реалізації правових норм, які безпосередньо їх стосуються.
[1] Блез Паскаль — французький філософ, математик і теолог XVII століття. Автор посилається на відому паскалівську іронію щодо відносності людських законів, сформульовану в «Думках» (Pensées). Паскаль глузливо показує, що те, що вважається справедливим і істинним в одній країні, перестає бути таким одразу після перетину кордону. Його класична формула (у різних редакціях) зводиться до думки: «Істина по цей бік Піренеїв — помилка по той бік» (Vérité en deçà des Pyrénées, erreur au-delà). Об’єкт іронії — позитивні закони держав (droits particuliers des nations), які змінюються залежно від території, традиції та політичної влади. Паскаль підкреслює випадковість і нестійкість такого права: воно не спирається на універсальну істину. Саме тому автор вашого фрагмента протиставляє цю паскалівську іронію природному праву (droit naturel), яке, на відміну від національних законів, не знає кордонів і ґрунтується на розумі (raison). Хоча Паскаль не є теоретиком природного права, але його скептична іронія стала риторичним аргументом для юристів-раціоналістів (Гроцій, Пуфендорф, Ваттель): якщо національні закони настільки відносні, потрібна універсальна правова основа, незалежна від кордонів і конфесій.
[2] Вживаючи формулу «сенс Одкровення (sens de la Révélation)», має на увазі не сам факт божественного Одкровення як такого, а його змістовне тлумачення, значення і нормативний смисл для права та політики. Йдеться про те, що в добу Реформації європейські держави й конфесії перестали погоджуватися між собою щодо того, як саме слід розуміти Одкровення: що воно означає для моралі, для права, для легітимності влади, для справедливості та міжнародних відносин. Католицька традиція пов’язувала сенс Одкровення з авторитетом Церкви й папи, тоді як протестантські держави відкидали цей авторитет і наполягали на іншому, часто індивідуальному або національному тлумаченні. Саме ця втрата спільного, загальнообов’язкового сенсу Одкровення (sens commun de la Révélation) робить його непридатним як універсальну основу для права між державами. Тому автор підкреслює: коли немає згоди щодо сенсу Одкровення, право не може більше ґрунтуватися на ньому, і виникає потреба в іншій основі — природному праві, що випливає з розуму (raison) і є універсальним незалежно від конфесійних розбіжностей. Це ключовий аргумент на користь переходу від теологічних засад права до раціоналістичних у класичній філософії права XVII–XVIII століть.
[3] Готфрід Вільгельм Лейбніц — німецький філософ, математик, логік і юрист XVII–XVIII століть, одна з ключових постатей європейського раціоналізму. Народився 1646 року в Лейпцигу, здобув університетську освіту з філософії та права, рано захистив дисертації з юриспруденції. Протягом життя перебував на службі у європейських князівських дворів як радник, дипломат і правник. Помер 1716 року, залишивши величезну спадщину, що охоплює математику, логіку, метафізику, теологію та правову теорію. У наукових поглядах Лейбніц послідовно відстоював ідею раціональної впорядкованості світу, керованого необхідними й пізнаваними принципами розуму. Він розробив логіко-математичний метод мислення, спрямувавши його на побудову універсальної науки, здатної усунути суперечки шляхом обчислення. Відомою є його програма mathesis universalis, що передбачала формалізацію знання за зразком математики. Для Лейбніца істина має характер апріорної необхідності й не залежить від випадковостей досвіду. Ставлення Лейбніца до права ґрунтувалося на переконанні, що право є раціональною системою, підвладною логічній реконструкції. Він вважав, що як природне, так і позитивне право можуть бути зведені до впорядкованого набору чітких правил і дефініцій, подібних до аксіом і теорем. Юридичні норми, на його думку, мають діяти як гіпотетико-дедуктивні формули, незалежні від конкретних випадків. Такий підхід заклав інтелектуальні передумови для кодифікації права та для ідеї судового рішення як логічного виводу, а не акту розсуду.
[4] Жан-Жак Режі де Камбасерес — французький юрист і державний діяч доби Революції та Консульства, одна з ключових постатей у формуванні сучасного французького цивільного права. Народився 1753 року в Монпельє, здобув юридичну освіту і швидко зробив кар’єру як правник та суддя. Під час Французької революції був депутатом Національного конвенту, а згодом став другим консулом Франції. Помер 1824 року, залишивши глибокий слід у правовій історії Європи. Наукові та доктринальні погляди Камбасереса формувалися на перетині ідей Просвітництва, раціоналізму та правового універсалізму. Він поділяв переконання, що право повинно бути ясним, системним і доступним для розуміння кожного громадянина. Камбасерес прагнув замінити строкату й суперечливу сукупність норм Старого режиму єдиною логічно впорядкованою системою. У своїх проєктах він поєднував повагу до принципів розуму з прагматичним урахуванням соціальної реальності. Ставлення Камбасереса до права ґрунтувалося на визнанні важливої ролі природного права (droit naturel), однак він водночас усвідомлював необхідність його закріплення через позитивний закон (loi positive). Він вважав, що суддя повинен застосовувати закон, але не може повністю відмовитися від розуму та загальних принципів справедливості. Камбасерес допускав звернення до природного права як допоміжного орієнтиру у складних або нових справах. Саме ця позиція вирізняє його від жорсткого легалізму наполеонівської доби та пояснює його роль як перехідної фігури між правом розуму і пануванням кодифікованого закону.
[5] Франсуа Жені — один із найвпливовіших французьких правознавців кінця ХІХ — початку ХХ століття, фундатор доктрини «вільного наукового пошуку» в праві. Народився 17 грудня 1861 року у Франції та здобув класичну юридичну освіту в умовах домінування кодифікованого приватного права. Професійну кар’єру він пов’язав з академічною діяльністю, зокрема з викладанням у юридичних факультетах. Найбільш тривалий і плідний період його роботи пов’язаний із факультетом права в Нансі. Жені працював у добу, коли французька правова наука шукала вихід з обмежень формального тлумачення кодексів. Помер учений 16 липня 1959 року, залишивши значну теоретичну спадщину.
Франсуа Жені рішуче виступив проти вузького легалізму та механічного застосування закону. Він обґрунтував необхідність виходу за межі буквального тлумачення нормативного тексту, звертаючись до соціальних, економічних і моральних чинників. Центральною ідеєю його вчення стала концепція «вільного наукового пошуку» (libre recherche scientifique). За Жені, право не вичерпується законом і потребує наукового осмислення реальних суспільних відносин. Такий підхід значно вплинув на еволюцію континентальної правової доктрини.
Найвідомішою працею Франсуа Жені є «Méthode d’interprétation et sources en droit privé positif», у якій він системно виклав свою методологію. У цій роботі право постає як живий соціальний феномен, а не сукупність замкнених норм. Учений запропонував ієрархію джерел права, де поряд із законом важливе місце займають доктрина, судова практика та фактичні умови життя. Його ідеї стали теоретичним підґрунтям для подальшого розвитку соціологічних і телеологічних підходів у праві.
[6] Олівер Венделл Голмс-молодший — видатний американський юрист, суддя та правовий мислитель, один із засновників правового реалізму в США, народився 8 березня 1841 року в Бостоні у родині відомого лікаря та письменника. Він брав участь у Громадянській війні в США, що справило глибокий вплив на його світогляд і подальше розуміння права та державної влади. Юридичну освіту здобув у Гарвардській школі права, з якою згодом був тісно пов’язаний як викладач. Професійну кар’єру Голмс поєднував між адвокатською практикою та суддівською діяльністю. У 1902 році він був призначений суддею Верховного суду Сполучених Штатів Америки, де працював до 1932 року.
Голмс рішуче відкинув уявлення про право як логічно замкнену систему абстрактних норм. Він стверджував, що право формується під впливом досвіду, а не лише формальної логіки, що знайшло відображення у його відомій тезі «the life of the law has not been logic; it has been experience». Особливу увагу він приділяв ролі судді та фактичних обставин справи у правозастосуванні. На його думку, правові норми повинні оцінюватися з погляду їхніх практичних наслідків для суспільства. Такий підхід став інтелектуальною основою американського правового реалізму.
Основні наукові здобутки. Найвідомішою працею Голмса є книга The Common Law (1881), у якій він запропонував нове бачення розвитку англо-американського загального права. У цій роботі право розглядається як історично зумовлений результат соціальної боротьби та судової практики. Значний вплив мали й його судові окремі думки, які згодом стали класичними для конституційної юриспруденції США. Голмс послідовно захищав свободу слова та принцип судової стриманості. Його ідеї істотно вплинули на розвиток сучасної теорії права і судового мислення далеко за межами Сполучених Штатів.
[7] Зиґмунд Фрейд — австрійський лікар, мислитель і засновник психоаналізу, чия творчість справила фундаментальний вплив на гуманітарні науки ХХ століття, народився 6 травня 1856 року в місті Фрайберг у Моравії, що входила до складу Австрійської імперії. Вищу освіту здобув у Віденському університеті, де спеціалізувався в галузі медицини та неврології. Значну частину життя він провів у Відні, займаючись клінічною практикою та науковими дослідженнями. У зв’язку з нацистськими переслідуваннями євреїв Фрейд у 1938 році був змушений емігрувати до Лондона. Помер учений 23 вересня 1939 року, залишивши після себе масштабну інтелектуальну спадщину.
Фройд радикально змінив уявлення про людську психіку, висунувши тезу про визначальну роль несвідомого у поведінці людини. Він обґрунтував структуру психіки через взаємодію Ід, Его та Суперего. Центральне місце в його теорії займає конфлікт між інстинктами та соціальними обмеженнями. Фройд розглядав культуру, мораль і право як похідні від процесів психічного витіснення. Його підхід поєднував клінічні спостереження з широкими філософськими узагальненнями.
Найвідомішою працею Фройда є Die Traumdeutung («Тлумачення сновидінь»), у якій сновидіння розкриваються як шлях до пізнання несвідомого. Він розробив метод психоаналізу як специфічну форму дослідження та терапії психічних розладів. Вчений увів у науковий обіг поняття витіснення, сублімації та психічної травми. Його ідеї вийшли далеко за межі медицини, вплинувши на філософію, соціологію, культурологію та правову теорію. Фройд став однією з ключових фігур інтелектуальної історії модерної Європи.
[8] «Роман юриспруденції» ( Le roman de la jurisprudence ) — це метафоричний термін французької правової доктрини, яким позначають історично послідовний, наративний характер розвитку судової практики. У французькій правовій думці le roman de la jurisprudence означає, що судова практика розвивається не як сукупність ізольованих рішень, а як безперервна «оповідь», у якій кожне нове судове рішення логічно продовжує, уточнює або коригує попередні. Судді, ухвалюючи рішення, ніби «пишуть чергову главу» цього роману, спираючись на вже сформовану лінію тлумачення. Йдеться не про художність, а про зв’язність, послідовність і внутрішню логіку судової практики в часі. Така метафора особливо підкреслює еволюційний, а не революційний характер змін у праві. Вона також акцентує увагу на ролі судів як активних учасників розвитку права.
Цей образ використовується для пояснення того, що юриспруденція (jurisprudence) у континентальній правовій системі не є формальним джерелом права, але фактично формує стабільні правові смисли. «Роман» передбачає спадкоємність аргументації, повагу до раніше сформульованих правових позицій і водночас можливість поступового переосмислення. Суддя тут постає не як механічний застосовувач норми, а як інтерпретатор, що діє в межах вже написаного «тексту». Це поняття часто використовується у зв’язку з аналізом прецедентності у французькому праві. Воно також близьке до ідей еволюційного тлумачення права.
Найбільш вдалими варіантами перекладу є: «Роман юриспруденції» — як дослівний, доктринально виправданий і стилістично точний варіант або як «Наратив судової практики» — пояснювальний переклад для навчальних або науково-популярних текстів.
[9] Герберт Лайонел Адольфус Гарт — один із найвпливовіших британських філософів права ХХ століття, центральна постать аналітичної юриспруденції, народився 18 липня 1907 року в Англії. Освіту здобув в Оксфордському університеті, де вивчав класичні дисципліни та право. На початку кар’єри він певний час працював адвокатом, що дало йому практичний досвід правозастосування. Під час Другої світової війни Гарт служив у британській розвідці. Після війни він повернувся до академічної діяльності й до кінця життя був пов’язаний з Оксфордом, де помер 19 грудня 1992 року.
Найвідомішим науковим здобутком Гарта є праця The Concept of Law, яка стала класикою сучасної теорії права. У ній він заклав підвалини модерного правового позитивізму, переосмисливши його на аналітичній основі. Гарт увів у науковий обіг чітке розмежування первинних і вторинних правил. Його концепція «правила визнання» стала одним із ключових інструментів аналізу правових систем.
Гарт розглядав право як соціальний інститут, що функціонує через систему правил, а не як сукупність моральних приписів. Він наполягав на аналітичному розмежуванні права і моралі, не заперечуючи при цьому їх фактичної взаємодії. На відміну від класичного легалізму, Гарт визнавав обмежену суддівську дискрецію. Він підкреслював мовну й соціальну зумовленість правових норм.