Академія адміністративно-правових наук | Науково-дослідний інститут публічного права

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

2014

Вступ

 

Парадокс існування на землі Людини Розумної полягає в тому, що люди з моменту перших своїх об’єднань постійно воювали між собою. Незважаючи на значний розвиток індивідуальної та колективної культури людства, війни, на жаль, не припиняються.

 

Варто зазначити, що в умовах війн людство завжди жило і буде ще довго жити. Тим самим будь-яка держава та її громадяни мають розуміти, що ніхто не може бути застрахований від військових дій. До війни кожному громадянину і державі в цілому варто готуватися, уміти воювати, гуманно користуватись результатами перемоги і мужньо витримувати поразку.

 

Оборона України – це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Обороноздатність держави – це здатність держави до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Вона складається з матеріальних і духовних елементів та є сукупністю воєнного, економічного, соціального та морально-політичного потенціалу у сфері оборони та належних умов для його реалізації.[1]

 

Результати аналізу наслідків порушення Росією суверенітету і територіальної цілісності України, збройної агресії проти неї, анексії Криму, дій зі дестабілізації суспільно-політичної обстановки у східних та південних регіонах нашої держави і розгортання поблизу українського кордону угрупувань російських збройних сил спонукають до серйозного оновлення засад воєнної політики України та адміністративно-правого регулювання у цій сфері.

 

На думку військових експертів слід переглянути: оцінки воєнно-політичної обстановки, тенденцій її подальшого розвитку та нових зовнішніх і внутрішніх воєнних загроз; джерела, масштаб та характер можливої збройної агресії проти нашої держави чи збройного конфлікту всередині неї; шляхи відсічі агресії та ліквідації таких конфліктів; напрями підготовки держави до оборони, захисту її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості; пріоритети і напрями дальшого розвитку Збройних Сил, інших військових формувань та органів спеціального призначення.[2]

 

1. Правила ведення війни

 

Світова спільнота виробила та затвердила правила ведення війни при збройних конфліктах це Міжнародне гуманітарне право, як сукупність міжнародно-правових норм і принципів, які регулюють захист жертв війни, а також обмежують методи і засоби ведення війни.

 

Міжнародне право збройних конфліктів кодифіковано в Гаазькій конвенції, Женевській конвенції про захист жертв війни 1949 р. і Додаткових протоколах до них 1977 р., резолюціях Генеральної Асамблеї ООН та інших документах. Окремі обмеження, установлені міжнародним гуманітарним правом, поширюються і на збройні конфлікти внутрішнього характеру.

 

Відповідно до Статуту ООН загроза силою або її застосування була заборонена за винятком випадків індивідуальної чи колективної само­оборони, застосування за рішенням Ради Безпеки ООН. Однак норми міжна­родного права повинні застосовуватися і під час військових дій, фактично розпочатих без оголошення війни.

 

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 3314 від 14 грудня 1974 р. визначає такі дії як акти агресії: вторгнення збройних сил на територію іншої держави, її анексію чи окупацію (навіть тимчасову); бомбардування або застосування іншої зброї проти території іншої держави; блокаду портів або берегів іншої держави; напад на збройні сили іншої держави; застосування збройних сил, що перебувають на території іншої держави за згодою з останньою, у порушення умов угоди, а одно перебування їх на території іншої держави після закінчення терміну угоди; надання державою своєї території для здійснення агресії третьою державою щодо іншої держави; засилання збройних банд груп, найманців тощо від імені держави, які здійснюють акти збройної боротьби проти іншої держави, за серйозністю зіставні з попередніми пунктами.

 

При настанні стану війни держава відповідає за те, щоб громадяни ворожої держави, користуючись імунітетом, у найкоротші терміни покинули її територію. До громадян ворожого держави, що не володіють імунітетом, можуть бути вжиті заходи обмеження свободи пересування – аж до інтернування.

 

Особовий склад збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, а також особовий склад ополчення і добровольчих загонів, що входять до складу цих збройних сил і безпосередньо беруть участь у бойових зіткне­ннях, автоматично є комбатантами і користуються правами, визначеними міжнародними договорами.

 

Особовий склад інших ополчень і добровольчих загонів, включаючи особовий склад організованих рухів опору (партизанів), які належать стороні, що перебуває в конфлікті, і діють на її власній території або поза нею, навіть якщо ця територія окупована, є комбатантами і користуються правами, визначеними міжнародними договорами, якщо відповідають таким умовам: мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; мають певний і виразно видимий відмітний знак; відкрито носять зброю; дотримуються у своїх діях законів і звичаїв війни. Тільки комбатанти мають право на легаль­не застосування зброї.

 

Права та обов’язки військовополонених регулюються положеннями IV Гаазької конвенції 1907 р. і III Женевської конвенції (прийнята 1929 р., переглянута 1949 р.). Статусом військовополоненого володіє будь-який ком­батант, який потрапив під владу ворожої держави, а також некомбатанти, що входять до складу збройних формувань. Порушення такою особою міжна­родних норм ведення військових дій не є підставою для позбавлення її цього статусу, за винятком випадків шпигунства. Проте за вчинення міжнародних злочинів (але не за участь у бойових діях) військовополонений може бути підданий кримінальному переслідуванню. Необхідно зауважити, що найман­ці і шпигуни взагалі не мають права на статус комбатанта, а отже і військовополоненого.

 

Питання, пов’язані із захистом цивільного населення і цивільних об’єктів під час збройних конфліктів, регулюються Четвертою Женевською конвенцією та Додатковими протоколами 1977 р. Відповідно до цих документів забороняється робити мирне населення або мирні об’єкти цілями ударів; завдавати невибіркових ударів, а також ударів, у результаті яких можна очікувати надмірну кількість жертв серед мирного населення порівняно з досягнутими військовими успіхами; використовувати голод серед мирного населення як засіб війни; завдавати ударів по об’єктах, що мають важливе значення для життєзабезпечення мирного населення; завдавати ударів по спорудах, що володіють значним енергетичним потен­ціалом (дамби, АЕС), якщо вивільнення цієї енергії може призвести до значних утрат серед мирного населення.

 

Використання цивільного населення як «живого щита» прямо заборонено. У протоколі також вказано, що при плануванні та проведенні військових операцій необхідно постійно дбати про те, щоб уникнути жертв серед мирного населення або, в крайньому випадку, звести їх до мінімуму.

 

Відповідно до IV Гаазької конвенції 1907 р., а також додаткового протоколу Женевської конвенції 1949 р. заборонено: використовувати отру­ти; вбивати або ранити супротивника, який поклав зброю або не має можливості захищатися (здався у полон); віддавати наказ не залишати нікого живим; використовувати зброю, боєприпаси або матеріали, створені з метою заподіяти зайвого страждання; вживати не за призначенням перемир’я; знищувати або конфісковувати власність ворога, якщо тільки це не продикто­вано військовою необхідністю; завдавати ударів по незахищеним містам, селищам і будівлям; позбавляти правового захисту громадян ворожої держави. Крім того забороняється використовувати громадян ворожої держави проти їхньої країни, навіть якщо вони перебували на військовій службі в цій державі до початку війни[3].

 

Іншими словами, світова спільнота визначила правила ведення війни, дотримання яких практично виключає матеріальну вигоду для переможця. І навпаки, на таку країну лягає матеріальний та політичний тягар забезпечення правопорядку та мінімальних стандартів життя людей на окупованих територіях. Ми пам’ятаємо переможні війни Великої Британії, Радянського Союзу та США в Афганістані, які значно спустошили державну скарбницю цих країн і не принесли їх жодних матеріальних прибутків і політичних дивідендів.

 

Для того щоб політики окремих країн не розв’язували несправедливих війн, вироблено міжнародний правовий механізм притягнення їх до кримі­нальної відповідальності. Міжнародним правом установлено не тільки особисту відповідальність за військові злочини і злочини проти людяності, але й командну відповідальність. Ст. 86 I протоколу до Женевських кон­венцій 1949 р. визначає, що командир несе відповідальність за порушення конвенцій підлеглими в тому випадку, якщо він знав про можливість вчи­нення ними злочинів, але не вжив необхідних заходів для їх запобігання.

 

Прикладами покарання військових злочинців був Нюрнберзький і Токійський процеси, Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії та Міжнародний трибунал щодо Руанди. Останні були засновані Радою Безпеки ООН для покарання осіб, які здійснювали геноцид у Руанді і злочини в ході збройних конфліктів на території колишньої Югославії.

 

Для того щоб не створювати окремого трибуналу для кожного кон­флікту, 1998 року було вирішено створити Міжнародний кримінальний суд, у компетенції якого перебувають військові злочини, для яких визначено універсальну юрисдикцію. 2002 р. договір про його створення набув чин­ності, однак багато країн (включаючи Росію, США і Китай ) не підписали або не ратифікували його.

 

Вищенаведене дає підстави підкреслити такі чинники взаємовідносин громадян, держави та окупаційної влади:

 

– в умовах сьогодення війни мають вестися на основі норм міжнародного права, невиконання яких приведе військових злочинців на лаву Міжнародного кримінального суду;

 

– професійні військовослужбовці збройних сил держави зобов’язані в повному обсязі виконати свій військовий обов’язок з відбиття агресії, незважаючи на загрозу життю і здоров’ю; після повного вичерпання боєком­плекту вони мають право покинути поле битви чи здатися в полон. Іншими словами, геройський опір і загибель військовослужбовців країни, яка підверг­лася агресії, має не стільки військове, скільки моральне значення, яке підні­має націю на ненасильницьку, а в разі порушення міжнародних військовий конвенцій – зі зброєю в руках протидію завойовникам;

 

– окупаційна влада зобов’язана виконувати вимоги між­народних конвенцій щодо війни і збройних конфліктів;

 

– громадяни окупованої країни в разі дотримання окупаційної владою міжнародних правил поводження на завойованих територіях не повинні чинити збройного опору;

 

– громадяни окупованої країни мають право на мирні заходи протесту в разі порушень прав і свобод людини на окупованих територіях;

 

– у разі порушення окупаційною владою міжнародних правил грома­дяни завойованої держави мають право на організацію руху опору, учасники якого набувають статусу комбатантів, однак рух опору в будь-якому разі не повинен переростати в терористичну діяльність, він має бути спрямований виключно проти військових й окупаційної адміністрації та не має зачіпати цивільного населення і цивільних громадян інших держав, які здійснюють гуманітарну місію чи відбудовують об’єкти інфраструктури та економіки.

 

2. Нормативне регулювання оборони України

 

У відповідності до ст. 17 Конституції України, визначається що: «Оборона України, захист її суверенiтету, територiальної цiлiсностi i недоторканностi покладаються на Збройнi Сили України. Забезпечення державної безпеки i захист державного кордону України покладаються на вiдповiднi вiйськовi формування та правоохороннi органи держави, органiзацiя i порядок дiяльностi яких визначаються законом.

 

Закон України від6 грудня 1991 р. № 1932-XII«Про оборону України» встановлює засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов’язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов’язки громадян України у сфері оборони.

 

Закон України від 6 грудня 1991 р. № 1934-XII«Про Збройні Сили України» визначає  функції,  склад  Збройних  Сил  України, правові засади їх організації, діяльності, дислокації, керівництва та управління ними. Збройні Сили  України   забезпечують   стримування   збройної агресії  проти України та відсіч їй,  охорону повітряного простору держави  та  підводного  простору  у  межах  територіального  моря України  у  випадках, визначених законом, беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом.

 

При цьому визначено, що з’єднання,   військові  частини  і  підрозділи  Збройних  Сил України  відповідно  до  закону  можуть  залучатися  до здійснення заходів  правового режиму воєнного і надзвичайного стану, боротьби з  тероризмом  і піратством, посилення охорони державного кордону, суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні і  континентального  шельфу  України  та  їх правового оформлення, протидії  незаконним  перевезенням  зброї  і  наркотичних засобів, надання  військової  допомоги  іншим державам, а також брати   участь   у   міжнародному   військовому   співробітництві,

міжнародних антитерористичних, антипіратських та інших міжнародних операціях  з  підтримання  миру  і безпеки.

 

Крім того, норми адміністративного права, які забезпечують оборону України містяться в ЗаконахУкраїни від 3 квітня 2003 р. № 661-IV«Про Державну прикордонну службу України»; від  24 березня 1999 р. № 556-XIV«Про війська Цивільної оборони України»; від 22 березня 2001 р. № 2331-III«Про розвідувальні органи України», від 24 березня 1999 р. № 548-XIV«Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України»; від 24 березня 1999 р. № 551-XIV«Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України»; від 24 березня 1999 р. № 550-XIV«Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України».

 

Закон України від25 лютого 1992 р. № 2232-XII«Про військовий обов’язок і військову службу» здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв’язку з виконанням ними конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни.[4]

 

Зокрема, в останньому законі визначено, що військовий обов’язок включає:

 

1) підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць;

 

2) прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу;

 

3) проходження військової служби; виконання військового обов’язку в запасі;

 

4) проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

 

Визначено наступні види військової служби:

 

– строкова військова служба;

 

– військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період;

 

– військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу;

 

– військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки.

 

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні для цього за станом здоров’я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 25-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу.

 

У відповідності до ст. 17 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» відстрочка від призову на строкову військову службу надається призовникам за рішенням районної (міської) призовної комісії за: сімейними обставинами, станом здоров’я, для здобуття освіти, проходження служби у військовому резерві та продовження професійної діяльності.

 

Зокрема відстрочка від призову на строкову військову службу для здобуття освіти на весь період навчання надається громадянам призовного віку, які навчаються: у вищих навчальних закладах з денною формою навчання, у тому числі під час здобуття наступного вищого освітньо-кваліфікаційного рівня вищої освіти; в інтернатурі, аспірантурі або докторантурі з відривом або без відриву від виробництва.

 

Право на відстрочку від призову на строкову військову службу для здобуття освіти також мають громадяни України, які в рамках міжнародних договорів України навчаються у навчальних закладах інших держав.

 

Відстрочка від призову на строкову військову службу для здобуття освіти надається один раз за період навчання, і громадяни призовного віку, відраховані з навчальних закладів за власним бажанням, за невиконання навчального плану, порушення умов контракту або недисциплінованість втрачають право на відстрочку від призову на строкову військову службу незалежно від їх повторного зарахування до того чи іншого вищого навчального закладу або поновлення у вищому навчальному закладі.

Аналіз положень Закону України від 19 червня 2003 р. № 964-IV«Про основи національної безпеки України» дає підстави стверджувати що оборона країни може розглядатись і в контексті національної безпеки. [5]

 

Важливі адміністративно-правові норми, які стосуються широкого кола військовозобов’язаних осіб знаходяться в законах України про затвердження Указів Президента України “Про часткову мобілізацію” від 17 квітня 2014 р.№ 1126-VII, від 6 травня 2014р.№ 1240-VII, від 22 липня 2014 р. № 1595-VIIта Законі України від 3 липня 2014 р. № 1575-VII«Про внесення змін до законів України “Про освіту” та “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” щодо гарантій для студентів, аспірантів, педагогічних, науково-педагогічних працівників».

 

Зазначені законодавчі норми знаходять свій розвиток у численних нормах адміністративного права підзаконного характеру, наприклад у Положенні про допризовну підготовку і про підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей», Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями; Положенні про методичні ради суб’єктів державної авіації України», Інструкції про порядок відбування покарання засуджених військовослужбовців у виді тримання в дисциплінарному батальйоні», Інструкції з організації обліку особового складу Збройних Сил України».[6]

 

Видання підзаконних адміністративних актів найбільш це найбільш поширена форма правової діяльності публічної адміністрації у сфері охорони країни. В 2014 р. МО видало 38 таких актів відкритої форми. Хоча зрозуміло що більшість нормативно-правових та майже усі індивідуальні адміністративні акти цього міністерства є такими що мають статус з обмеженим доступом чи є таємними.

 

Найбільш актуальним для більшості громадян України є Указ Президента України від 10 грудня 2008 р. № 1153 «Про Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» та Наказ МО від 10 квітня 2009 р. № 170«Про затвердження Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України». У відповідності до яких громадяни проходять військову службу у Збройних Силах України в добровільному порядку або за призовом.

 

4. Адміністративно-правовий режим воєнного стану

 

У відповідності до Закону України від 6 березня 2000 р. № 1647-III«Про правовий режим воєнного стану», воєнний стан – це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Більшість складових режиму воєнного стану за своєю юридичною природою є адміністративно-правовими.

 

Провідним суб’єктом забезпечення режиму воєнного стану є військове командування (Генеральний штаб Збройних Сил України; командування видів Збройних Сил України; об’єднане оперативне командування, управління оперативних командувань, територіальні управління, командування військових з’єднань, частин Збройних Сил України) якому надається право разом з органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати заходи правового режиму воєнного стану.

 

Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться та скасовується Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

 

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, які стосуються прав і свобод людини і громадянина, що обмежуються у зв’язку з введенням воєнного стану, тимчасово не застосовуються. У місцевостях, де ведуться бойові дії, запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану покладається безпосередньо на військове командування. При цьому військове командування має право видавати обов’язкові для виконання рішення, розпорядження, накази та директиви з питань  запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану.

 

В умовах військового стану  забороняється: зміна Конституції України; зміна Конституції Автономної Республіки Крим; проведення виборів Президента України,  а  також  виборів  до Верховної Ради України,  Верховної Ради Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування; проведення всеукраїнських та місцевих референдумів; проведення страйків.[7]

 

5. Методи, засоби захисту вітчизни та діяльності публічної адміністрації

 

У відповідності до норм міжнародного права під час ведення бойових дій підрозділи і окремі військо службовці мають право застосовувати будь-які методи і засоби ведення війни крім тих які заборонені міжнародними конвенціями.

 

Під засобами ведення війни розуміють зброю та інші засоби, що застосовуються збройними силами воюючих сторін для завдання шкоди і поразки противникові, а під методами ведення війни – порядок і способи використання засобів ведення війни.

 

Усі засоби і методи ведення війни поділяються дозволені (законні) та недозволені (незаконні). Недозволеними засобами ведення війни є всі види зброї, застосування яких суперечить принципам і нормам міжнародного права, що діє під час війни. Каталог заборонених засобів ведення війни формувався паралельно з розвитком науково-технічного прогресу та вдосконаленням нових видів зброї. Переломними стали Гаазькі мирні конференції, які прийняли низку конвенцій з цього питання. Зокрема, ст. 22 Положення про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р. передбачала, що “воюючі сторони не користуються необмеженим правом у виборі засобів завдання шкоди противнику”. Цей принцип став також джерелом низки специфічних заборон у військовій справі.

 

У відповідності до міжнародних конвенцій заборонено застосування хімічної, біологічної, ядерної зброї, лазерної та  деяких видів звичайної зброї, які можуть вважатись такими, що завдають надмірних ушкоджень чи мають невибіркову дію, а також воєнних засобів впливу на природне середовище, включаючи біосферу, літосферу, гідросферу й атмосферу або космічний простір.

 

Щодо заборонених методів ведення війни то заборонено вбивати, завдавати поранень або брати в полон противника, вдаючись до віроломства. Такими методами діяльності вважаються дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і примусити його повірити, що він має право на захист і зобов’язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, маючи на меті обманути довіру. Заборонено віддавати наказ не залишати нікого в живих, погрожувати цим противнику або вести воєнні дії таким чином. [8]

 

До адміністративних засобів, які застосовуються у сфері охорони вітчизни застосовуються класичні методи адміністративного  права переконанняі примусу та заохочення.

 

Методи переконання і примусу при охороні країни  можуть застосовуватися щодо трьох груп категорій суб’єктів: противника, військовослужбовців та цивільних осіб.

 

Прикладами методів переконання, які застосовуються стосовно противниками можна навести пропозиції Президента України П. Порошенка, щодо звільнення від кримінальної відповідальності членів незаконних військових формувань, які складуть зброю та не вбивали мирних жителів і українських воїнів, а російський найманцям гарантувався коридор для виходу на їх батьківщину.[9] На жаль проросійські терористи не скористались запропонованими можливостями і стосовно них збройні сили та правоохоронні органи продовжили застосовувати засоби державного примусу, але на жаль вже не адміністративного а військового характеру.[10]

 

Суттєві методи адміністративного примусу передбачені в ст. 15 Закону України від 6 березня 2000 р. № 1647-III«Про правовий режим воєнного стану», у відповідності до якої військовому командуванню надається право запроваджувати та здійснювати заходи адміністративно запобігання та припинення суспільно небезпечних діянь, а саме:

 

1) запроваджувати трудову повинність;

 

2) використовувати потужності та трудові ресурси підприємств, установ і організацій усіх форм власності;

 

3) вилучати майно міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, територіальних громад, підприємств, установ і організацій усіх форм власності та громадян, у тому числі транспортні засоби, споруди, машини, механізми, обладнання та інші об’єкти);

 

4) встановлювати охорону важливих об’єктів національної економіки України, які забезпечують життєдіяльність населення;

 

5) запроваджувати комендантську годину (заборону перебування у певний період доби на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень), а також встановлювати спеціальний режим світломаскування;

 

6) встановлювати особливий режим в’їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів;

 

7) перевіряти документи у громадян, а в разі потреби проводити огляд речей, транспортних засобів, багажу та вантажів, службових приміщень і житла громадян;

 

8) порушувати питання про заборону діяльності політичних партій, громадських організацій, якщо вона загрожує суверенітету, національній безпеці України, її державній незалежності і територіальній цілісності, життю громадян;

 

9) здійснювати контроль за роботою підприємств зв’язку, поліграфічних підприємств, видавництв, телерадіоорганізацій, театральних, концертно-видовищних та інших підприємств, установ і організацій культури, використовувати місцеві радіостанції, телевізійні центри та друкарні, забороняти роботу аматорських приймально-передавальних радіостанцій особистого і колективного користування та передачу інформації через комп’ютерні мережі;

 

10) вилучати у підприємств, установ і організацій усіх форм власності, окремих громадян радіопередавальне обладнання, телевізійну, відео- і аудіоапаратуру, комп’ютери, інші технічні засоби зв’язку;

 

11) забороняти торгівлю зброєю, сильнодіючими хімічними і отруйними речовинами, а також алкогольними напоями та речовинами, виробленими на спиртовій основі;

 

12) вилучати у громадян вогнепальну зброю та боєприпаси, холодну зброю, а у підприємств, установ і організацій також навчальну та бойову техніку, вибухові, радіоактивні речовини і матеріали, сильнодіючі хімічні та отруйні речовини;

 

13) забороняти призовникам і військовозобов’язаним змінювати місце проживання без відома військового командування;

 

14) встановлювати для фізичних і юридичних осіб військово-квартирну повинність з розквартирування військовослужбовців та розміщення військових частин, підрозділів і установ;

 

15) проводити евакуацію населення з місць і районів, небезпечних для проживання, а також підприємств, установ, організацій та матеріальних цінностей;

 

16) запроваджувати в разі необхідності нормоване забезпечення населення основними продовольчими і непродовольчими товарами, ліками;

 

17) усувати з посад керівників державних підприємств, установ і організацій за неналежне виконання ними своїх обов’язків, призначати виконуючих обов’язки керівників зазначених підприємств, установ і організацій;

 

18) примусово відчужувати або вилучати майно у юридичних і фізичних осіб для потреб оборони.

 

Окремим рядком треба виділити спеціальні засоби та підстави їх застосування визначені в ст. 1-1 Закону України «Про збройні сили України», щодо права на застосування зброї та бойової техніки в мирний час:

 

З’єднання, військові частини і підрозділи, у тому числі чергові сили, Збройних Сил України в мирний час мають право застосовувати і використовувати зброю та бойову техніку для:

 

– відбиття ударів засобів повітряного та підводного нападу по важливих державних та воєнних об’єктах, безпосереднє прикриття яких здійснюється черговими силами;

 

– припинення порушення державного кордону України повітряними суднами збройних формувань інших держав, які не виконують команд (сигналів), що подаються черговими літаками-перехоплювачами (вертольотами), або застосовують зброю;

 

– припинення протиправних дій повітряних суден у повітряному просторі України, якщо вони використовуються з метою здійснення терористичного акту;

 

– примушення до посадки захоплених (викрадених) повітряних суден;

 

– забезпечення виконання покладених на Збройні Сили України завдань щодо відсічі можливої збройної агресії проти України, забезпечення недоторканності повітряного простору та підводного простору в межах територіального моря України;

 

– самозахисту в разі застосування зброї проти них або загрози такого застосування, а також у разі будь-яких дій, що можуть призвести до нанесення значних матеріальних збитків об’єктам, які прикриваються ними, за місцем дислокації чи в районі виконання завдань;

 

– надання допомоги кораблям (катерам) Морської охорони Державної прикордонної служби України у разі застосування зброї проти них або загрози такого застосування, а також під час безперервного переслідування, що розпочалося у територіальному морі України, іноземного судна у відкритому морі для примушення його зупинитися;

 

– відбиття піратських нападів на морські або повітряні судна та осіб, які перебувають на їх борту, захоплення піратських морських або повітряних суден, звільнення заручників, а також морських або повітряних суден, захоплених піратами, у відкритому морі чи в іншому місці поза межами юрисдикції будь-якої держави;

 

– забезпечення виконання покладених на з’єднання, військові частини і підрозділи Збройних Сил України завдань під час їх застосування в районі проведення антитерористичної операції, у разі вчинення терористичного акту в повітряному просторі або територіальному морі України;

 

– забезпечення захисту від терористичних посягань об’єктів та майна Збройних Сил України, зброї масового ураження, ракетної і стрілецької зброї, боєприпасів, вибухових та отруйних речовин, що перебувають у військових частинах або зберігаються у визначених місцях;

 

– забезпечення під час проведення антитерористичної операції виконання завдань щодо припинення діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій, участі у затриманні осіб, а також для знешкодження осіб у випадках, коли їх дії реально загрожують життю та здоров’ю заручників, учасників антитерористичної операції або інших осіб;

 

– забезпечення виконання покладених на Збройні Сили України завдань у відкритому морі з протидії незаконним перевезенням зброї і наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів.

 

Під час залучення до виконання завдань з посилення охорони державного кордону та суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні з’єднання, військові частини і підрозділи Збройних Сил України мають право:

 

– зберігати, застосовувати і використовувати спеціальні засоби на зброю; застосовувати і використовувати зброю та бойову техніку, спеціальні засоби в порядку і випадках, передбачених ст. 21 Закону України “Про Державну прикордонну службу України”. Застосування і використання зброї та бойової техніки допускається в разі, якщо інші заходи виявилися неефективними або застосування таких заходів є неможливим.[11]

 

Велика увага  державною влади України зосереджуються на заохоченні учасників бойових дій. Так вони нагороджуються державними нагородами,[12] їх сім’ї на пільгових умовах забезпечуються житлом, стосовноних застосовуються широкий державний пакет соціального захисту.[13]

 

Широкого використання у сфері оборони країни знайшли такі спеціальні методи адміністративного права як контроль і нагляд. Контроль за дотриманням законодавства про військовий обов’язок та військову службу державними органами; органами місцевого самоврядування, органами військового управління, підприємствами, установами і організаціями, їх посадовими особами здійснюється в порядку, визначеному Конституцією України законами України “Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави”, “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та іншими законами. Нагляд за дотриманням законодавства про військовий обов’язок та військову службу державними органами, органами місцевого самоврядування, органами військового управління.

 

6. Адміністративна відповідальність у сфері оборони України

 

За порушення норм права у сфері оборони передбачена кримінальна та адміністративна відповідальність. При цьому адміністративну відповідальність треба розглядати у взаємодії із військовими злочинами – це злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів.

 

Родовим об’єктом військових злочинів є встановлений законодавством порядок несення або проходження військової служби. Цей порядок закріплений в законах України, Військовій присязі, військових статутах, положеннях про проходження військової служби різними категоріями військовослужбовців, наказах Міністра оборони та інших актах військового законодавства. Безпосереднім об’єктом конкретного військового злочину є ті відносини військової служби, проти яких спрямоване діяння.

 

Залежно від безпосереднього об’єкта можна виділити такі групи військових злочинів: 1) злочини, що посягають на порядок взаємовідносин між військовослужбовцями (ст. 402-406); 2) злочини, що посягають на встановлений порядок проходження військової служби (ст. 407-409); 3) злочини, що посягають на встановлений порядок користування військовим майном (ст. 410-413); 4) злочини, що посягають на встановлений порядок поводження зі зброєю та порядок експлуатації військової техніки (ст. 414-417); 5) злочини, що посягають на встановлений порядок несення окремих видів військової служби (ст. 418-421); 6) злочини, що посягають на встановлений порядок збереження військових відомостей, що становлять державну таємницю (ст. 422); 7) військові службові злочини (ст. 423-26); 8) злочини, вчинювані в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці (ст. 427-435).

 

Суб’єктами військових злочинів можуть бути військовослужбовці та військовозобов’язані (останні тільки у разі, коли вони проходять навчальні (чи перевірні) або спеціальні збори). Не належать до військовослужбовців допризовники, тобто особи, які проходять допризовну підготовку до приписки їх до призовних дільниць, призовники, тобто особи, які приписані до призовних дільниць, і службовці за призовом, тобто особи, які проходять альтернативну (невійськову) службу.[14]

 

Що стосується адміністративної відповідальності то в основному зазначені правопорушення знаходяться в главі 15 КУпАП “Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління”.

 

У ст. 210 КУпАП встановлено відповідальність за порушення військовозобов’язаними чи призовниками законодавства про військовий обов’язок і військову службу. Порушення військовозобов’язаними чи призовниками правил військового обліку, неявка їх на виклик до військового комісаріату без поважних причин або несвоєчасне подання до облікового органу, де вони перебувають на військовому обліку, відомостей про зміну місця проживання, освіти, місця роботи, посади, а також порушення порядку проходження навчальних зборів (занять) у навчальних закладах Товариства сприяння обороні України та професійно-технічних навчальних закладах тягнуть за собою накладення штрафу від п’яти до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У ст. 210-1 КУпАП встановлено відповідальність за порушення законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію.

 

У ст. 211 КУпАП встановлено відповідальність за умисне зіпсуття обліково-військових документів чи втрату їх з необережності. Умисне зіпсуття або недбале зберігання військовозобов’язаними і призовниками обліково-військових документів (військових квитків і посвідчень про приписку до призовних дільниць), яке спричинило їх втрату, тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

 

У ст. 211-1 КУпАП встановлено відповідальність за неявку на виклик до військового комісаріату. Неявка громадян на виклик до військового комісаріату без поважних причин для приписки до призовної дільниці тягне за собою накладення штрафу до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. У ст. 211-2 КУпАП встановлено відповідальність за неподання до військових комісаріатів списків юнаків, які підлягають приписці до призовних дільниць.

 

У ст. 211-3 КУпАП встановлено відповідальність за прийняття на роботу військовозобов’язаних і призовників, які не перебувають на військовому обліку; ст. 211-4 КУпАП встановлено відповідальність за незабезпечення сповіщення військовозобов’язаних і призовників про їх виклик до військових комісаріатів, перешкода їх своєчасній явці на збірні пункти чи призовні дільниці.

 

У ст. 211-5 КУпАП встановлено відповідальність за несвоєчасне подання документів, необхідних для ведення військового обліку військовозобов’язаних і призовників, несповіщення їх про виклик до військових комісаріатів; ст. 211-6 КУпАП встановлено відповідальність за неподання відомостей про військовозобов’язаних і призовників; ст. 212-2. за порушення законодавства про державну таємницю.[15]

 

Таким чином, суб’єктами кримінальної відповідальності сфері оборони країни є військо службовці та особи до них прирівняні, а суб’єктами адміністративної відповідальності виступають військовозобов’язані, призовники чи посадові особи підприємств, установ організацій при порушенні ними норм обліку і звітності щодо перших.

 

7. Напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання у сфері оборониУкраїни

 

Результати аналізу наслідків порушення Росією суверенітету і територіальної цілісності України, збройної агресії проти неї, анексії Криму, дій зі дестабілізації суспільно-політичної обстановки у східних та південних регіонах нашої держави і розгортання поблизу українського кордону угрупувань російських збройних сил спонукають до серйозного оновлення засад воєнної політики, в цілому, та адміністративно-правового регулювання у сфері оборони України, зокрема. Усе це має здійснюватися виходячи із реальної перспективи другого етапу російської збройної агресії України, при якому Україна повинна розраховувати виключно на боєздатність власних Збройних Сил та інших військових формувань.

 

З метою забезпечення оборони країни від наявної не оголошеної війни та можливого повноцінного конфлікту з боку Путінського режиму, Україна має:

 

1. Визначити пріоритетом розвитку Збройних Сил України активне впровадження європейських норм, принципів, форм і методів оборони країни, зокрема, адміністративних, оперативних, технічних, логістичних та інших стандартів НАТО. Рекомендується також утворити разом із Європейською оборонною агенцією Європейського Союзу спільну робочу групу з питань воєнної співпраці (за взірцем спільної робочої групи Україна-НАТО з питань військової реформи).

 

Комплектування Збройних Сил військовослужбовцями доцільно здійснювати за змішаним екстериторіальним принципом – за рахунок призову та за контрактом. Посади офіцерів, сержантів і старшин мають комплектуватися виключно за контрактом. Кількість посад військовослужбовців, які комплектуються за рахунок призову, доцільно визначати з урахуванням необхідної кількості військово-навчених людських ресурсів на особливий період. Законодавчо розширити функції та завдання Збройних Сил України, щодо протидії сепаратизму і тероризму, при цьому чітко визначити умови застосування Збройними Силами зброї і бойової техніки у мирний час при участі у захисті конституційного ладу, проведенні антитерористичних операцій та забезпеченні правового режиму надзвичайного стану.

 

Законодавчо розширити функцій та завдань Збройних Сил України, щодо протидії сепаратизму і тероризму, при цьому чітко визначити умови застосування Збройними Силами зброї і бойової техніки у мирний час при участі у захисті конституційного ладу, проведенні антитерористичних операцій та забезпеченні правового режиму надзвичайного стану.

 

Усе вище викладене має знайти своє відображення і новій військовій доктрині, так як діюча затверджена Указом Президента України від 15 червня 2004 р. № 648 повністю не відповідає сучасним викликам, що стоять перед нашим народом в умовах військової агресії з боку Росії. В діючій доктрині Російська Федерація в загалі не розглядається в якості імовірного противника.[16]

 

2. У сфері державного управління:

 

– забезпечити належну підготовку та здатність органів державної влади, усіх ланок сектору оборони, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, а також готовність населення і території держави до оборони;

 

– відновлення усіма гілками державної влади України нормального функціонування правоохоронних, розвідувальних та контррозвідувальних органів, пришвидшення формування Національної гвардії, забезпечення належної роботи місцевої влади, патріотичної підтримки переважною частиною населення. Без цього дії Збройних Сил щодо посилення оборони держави і, особливо, боротьби з озброєними терористами та сепаратистами залишатимуться неефективними і нагадуватимуть боротьбу партизанських загонів у глибокому тилу противника, на ворожій території;

 

– переглянути структуру Збройних Сил, коли її основними елементами мають стати: Генеральний штаб; Оперативне командування; види Збройних Сил (Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили); Сили спеціальних операцій; Територіальні управління; з’єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил. В Сухопутних військах доцільно відтворити армійські корпуси з наявністю у їх складі не менше двох механізованих бригад, танкової бригади, а також з’єднань і частин інших родів військ. Є також потреба введення до їх складу аеромобільної бригади та бригади армійської авіації;

 

– центральним елементом системи управління Збройними Силами на оперативному рівні має стати Оперативне командування, яке буде увільнене від вирішення питань адміністративного управління. Основним його призначенням має стати здійснення планування та управління міжвидовим оперативним угрупованням військ (сил) у ході відбиття збройної агресії проти України. Крім того, Оперативне командування, у разі його створення, забезпечуватиме представництво Збройних Сил у міжвідомчих органах військового управління при плануванні та проведенні спеціальних операцій проти незаконних збройних формувань або терористичних угруповань;

 

3. Оснащення Збройних Сил України модернізованим та новітнім озброєнням і військовою технікою:

 

– кожного бійця механізованих, аеромобільних та спеціальних підрозділів Збройних Сил сучасним комплектом індивідуальної екіпіровки, необхідним йому для ведення бою: захисним шоломом, бронежилетом, комплектом бойового спорядження, у тому числі для дій у ночі, засобами закритого зв’язку, навігації, розвідки та життєзабезпечення, медикаментами, продуктами, плащами, спальними мішками, палатками тощо;

 

– відділень, взводів та рот механізованих, аеромобільних і спеціальних частин Збройних Сил сучасними броньованими автомобілями, призначеними для перевезення військ, армійського спорядження та обладнання у районах бойових дій, виконання завдань вогневої підтримки піхоти, управління тощо, бронетранспортерами, протитанковими та переносними протиповітряними ракетними комплексами, засобами розвідки, закритого зв’язку, управління, навігації, життєзабезпечення тощо;

 

– частин армійської авіації модернізованими бойовими та багатоцільовими вертольотами, обладнаними системами розвідки, закритого зв’язку, навігації, захисту від ракет ПЗРК, забезпечення дій у нічних умовах тощо;

 

– частин берегової оборони та кораблів ВМС і літаків Повітряних Сил протикорабельними крилатими ракетами наземного, корабельного та авіаційного базування.[17]

 

[1] Закон України від6грудня 1991 р. № 1932-XII«Про оборону України»

 

[2] Забезпечення збройними силами оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості: проблеми і шляхи вирішення: [Електронний ресурс]// Центр дослідження армії, конверсії та роззброєння. – 2014. – Режим доступу: http://www.cacds.org.ua/ru/

 

[3] Гаазька конвенція 1907 р.; V Гаазька конвенція 1907 р.; Статут ООН; Женевська конвенція 1949 р.; Резолюція 3314 ( XXIX ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 р.

 

[4] Закон України від25 лютого 1992 р. № 2232-XII«Про військовий обов’язок і військову службу»

 

[5] Закон України від 19 червня 2003 р. № 964-IV«Про основи національної безпеки України»

 

[6] Наказ Міністерства оборони України від 19 червня 2014 р. № 401 «Про затвердження Змін до Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями»; Наказ Міністерства оборони України від 16 червня 2014 р. № 394 «Про затвердження Положення про методичні ради суб’єктів державної авіації України»; Наказ Міністерства оборони України від 29 листопада 2011 р. № 567 «Про затвердження Інструкції про порядок відбування покарання засуджених військовослужбовців у виді тримання в дисциплінарному батальйоні»; Наказ Міністерства оборони України від 26 травня 2014р. № 333 «Про затвердження Інструкції з організації обліку особового складу Збройних Сил України».

 

[7] Закон України від 6 березня 2000 р. № 1647-III«Про правовий режим воєнного стану»

 

[8] Засоби та методи ведення війни: [Електронний ресурс]// Міжнародне публічне право. – 2014. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/1180040846771/pravo/zasobi_metodi_vedennya_viyni

 

[9] Петро Порошенко представив в Донбасі мирний план з врегулювання ситуації на сході України: [Електронний ресурс]// Офіційне інтернет- представництво Президента України Петра Порошенка.– 2014. – Режим доступу:http://www.president.gov.ua/news/30566.html

 

[10] Міністр оборони України Валерій Гелетей повідомив про знищення ядра колони терористів зі Слов’янська : [Електронний ресурс] // NB. – 2014. – Режим доступу: http://nbnews.com.ua/ua/news/126327/; ШкирякЗ. АТО має тривати до повного знищення терористів і звільнення наших територій! : [Електронний ресурс] / Зорян Шкиряк. – 2014. – Режим доступу: http://seo-top-news.com.ua/ato-maye-trivati-do-povnogo-znishhennya-teroristiv-i-zvilnennya-nashih-teritoriy/

 

[11] Закон України від 6 грудня 1991 р. № 1934-XII«Про Збройні Сили України»

 

[12]Наприклад Указом Президента України від 20 червня 2014 р. № 544 генерал-майору внутрішніх військ С. Кульчицькому та ще двох військовослужбовцям будо присвоєно звання Герой України і 90 нагороджено орденами.

 

[13]Наприклад, див. Закон України від 23 липня 2014 р. № 1609-VII «Про внесення зміни до статті 4 Закону України “Про реабілітацію інвалідів в Україні” щодо забезпечення виробами медичного призначення, технічними та іншими засобами реабілітації учасників антитерористичної операції, які постраждали під час її проведення»

 

[14] Кримінальний кодекс України від 5 березня 2001 р. № 2341-III; Поняття, загальна характеристика та система військових злочинів: [Електронний ресурс]// НАВС. – 2014. – Режим доступу: http://www.naiau.kiev.ua/books/mnp_krum_pravo_osob/Files/Lekc/T20/T20_P1.html

 

[15] Кодекс України про адміністративні правопорушення: за станом на 1 вересня 2014 р.; Адміністративна відповідальність за правопорушення в сфері оборони та безпеки України: Електронний ресурс // Курс адміністративного права України. – 2014. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/1335051148286/pravo/administrativna_vidpovidalnist_pravoporushennya_sferi_oboroni_bezpeki_ukrayini

 

[16] Указ Президента України від 15червня 2004р.  № 648«Про воєнну доктрину»: із змінами і доповненнями станом на 8 червня 2012 р.

 

[17] Забезпечення збройними силами оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості: проблеми і шляхи вирішення: Електронний ресурс // Центр дослідження армії, конверсії та роззброєння. – 2014. – Режим доступу: http://www.cacds.org.ua/ru/